Розділ 23 — Під мікрофоном

Запис відбувався в маленькій студії у центрі міста — трохи схожій на квартиру, де живуть книги, лампи з абажурами та затишна тиша. Марина зустріла мене в дверях із усмішкою та чашкою чаю в руках.

— Ти хвилюєшся?

— Дуже, — чесно зізналась я.

— Значить, ти говоритимеш по-справжньому.

У кімнаті стояв стіл, мікрофон, навушники й два крісла. Я сіла, відчула, як серце б’ється десь аж у горлі. Марина ввімкнула запис, натиснула кнопку — і все почалося.

— Отже, сьогодні в нас історія не про успіх у класичному сенсі. А про щось тепліше. І сміливіше. З нами — Аліна, засновниця платформи «Нове коло». Аліно, привіт.

— Привіт, — відповіла я, голос ледь не тремтів. Але я продовжила.

Ми говорили про переїзд. Про самотність. Про те, як створювати безпечне місце, навіть якщо ніхто в це не вірить. Я розповіла, як усе почалось з однієї ідеї. З одного відчаю. І з бажання хоч одній людині дати відчуття, що вона — не одна.

— Що тебе тримає зараз? — спитала Марина наприкінці.

Я подумала. І сказала:

— Люди, які довірились мені. Вони щодня приходять і діляться історіями. Я не можу їх підвести. А ще — ті, хто поруч. Хто не питає, «а навіщо», а просто каже: «Я вірю».

Мікрофон зафіксував тишу після цих слів. А я вперше відчула: я сказала саме те, що мала. Коли ми закінчили, Марина зняла навушники й усміхнулась:

— Це було не інтерв’ю. Це була сповідь, яку потрібно було почути.

Я вийшла на вулицю. Повітря було свіже, дихалось легко. Бо сьогодні я вперше говорила вголос усе, що носила в собі роками. І більше не хотіла мовчати.