Розділ 20 — Там, де затишно

Коли остання дівчина пішла, а бариста почав вимикати світло в кафе, я ще кілька хвилин сиділа на місці, дивлячись на порожні чашки та крихти від печива. Але в повітрі ще залишалося щось — сміх, історії, тепло. Те, що неможливо витерти серветкою зі столу. 

Раптом телефон засвітився.

Максим: Як пройшла зустріч?

Я написала:

— Тепло. Несподівано щиро. Я зараз іду додому.

Він відповів майже одразу:

Максим: Заберу тебе. За 5 хвилин біля входу 

Я вже не сперечалась.Через кілька хвилин сиділа поруч із ним в авто. Їхали повільно, мовчки. Місто світилося золотими вогнями. У салоні було тихо, грала інструментальна музика.

— Ти втомилась, — сказав він, не відводячи погляду від дороги.

— Так. Але приємно втомилась.

— Я радий за тебе. Правда.

— Знаєш, я раніше думала, що ніколи не зможу зробити щось важливе. А сьогодні... я відчула, що щось змінюється.

— Ти не просто змінила щось. Ти створила місце, де можна дихати. Це багато чого вартує.

Ми зупинилися біля мого будинку. Але я не поспішала виходити. Максим теж мовчав.

— Хочеш піднятись? Там є чай. І тепла ковдра. І… просто тиша.

Він подивився на мене. Його погляд був не очікувальний, не напружений. Просто — живий.

— Хочу.

Удома я дістала свій улюблений зелений чай. Він сів на підлогу біля дивану, загорнувся в ковдру, і ми пили чай з керамічних чашок мовчки.

Не було слів про роботу, про платформу, навіть про нас. Лише погляди. Присутність. Дихання. Час, у якому нічого не треба було пояснювати.

— Знаєш, — прошепотіла я, — саме тут мені зараз найзатишніше.

— Бо це твоє.

— Ні, — я подивилась йому в очі. — Бо ти тут.

Він не відповів. Просто взяв мою руку в свою. І цього було достатньо.