Розділ 19 — Живі голоси

Я не планувала нічого масштабного. Лише — затишно. Маленьке кафе у центрі, другий поверх, де можна було зарезервувати кілька столиків і не відчувати себе під наглядом. М’яке світло, теплий чай, печиво — усе просто, але з душею. 

Написала у чаті «Нового кола»:

" Перша зустріч для тих, хто хоче трохи тепла. Без формальностей. Просто живі голоси.

📍Кафе «Листопад», субота, 17:00

Я не чекала натовпу. Чекала хоча б одну Софію.

У призначений день прийшла на пів години раніше. Нервувала. Трохи навіть пошкодувала. А раптом — ніхто?

І саме в цей момент прочинились двері. Увійшла дівчина з каштановим волоссям і великими очима.

— Привіт… це «Нове коло»?

— Так, — усміхнулась я. — Ти Софія?

Вона кивнула. Ми обійнялись. Просто так — ніби давно знайомі. І це відчуття не залишало. За нею — ще одна дівчина. Потім ще двоє. Потім Настя з Лізою, які сказали, що не пропустять «таку важливу історичну подію». Усього нас було дев’ятеро. Ми говорили. Сміялися. Пили чай. Хтось мовчав і просто слухав — і це теж було окей.

Одна дівчина на ім’я Яна розповіла, як не могла з кимось поговорити про розлучення — і вперше це зробила тут. Інша, Даша, зізналась, що прийшла «просто послухати, бо вдома — тиша, яка лякає». 

Я дивилась на них — і ледь стримувала сльози. Це вже не чат, не сайт, не ідея. Це — живе. Це люди. Це голоси. 

І кожен з них був важливим.

У кінці зустрічі хтось сказав:

— Це найтепліше, що зі мною трапилось за весь цей місяць.

А я подумала: це найважливіше, що я коли-небудь робила.