Розділ 17 — Пауза для себе

Наступного ранку я прокинулась раніше, ніж зазвичай. У повітрі була тиша — не зовнішня, а внутрішня. Та, яку я навчилася цінувати. Я вимкнула телефон. Просто вимкнула. Без попереджень, без повідомлень. І нікого не попередила, що мене не буде — бо цього разу я справді була потрібна собі. У рюкзак поклала книжку, блокнот, пляшку води й улюблений светр. І поїхала до парку на околиці міста. Там, де майже не було людей. Там, де навіть місто звучить тихіше. Я довго просто сиділа на лавці, дивилась на дерева. Осінь уже брала своє: жовте листя опадало повільно, ніби все ще думало, чи варто відпускати гілку. Чи не так само й я вагаюсь, тримаючись за старе, навіть коли нове вже поряд? Відкрила блокнот. Не писала нічого глибокого — просто:

" Я тут. З тобою. І цього достатньо." 

Ці кілька годин були несподівано важливими. Я не думала про «Нове коло», не згадувала погляд Максима, не будувала планів. Я дихала. Їла бутерброд на холодній лавці. Слухала, як дме вітер у кронах. І мені не хотілося повертатись одразу. Але ближче до вечора я знала: ця пауза для себе дала більше, ніж тиждень зустрічей. Я знову ввімкнула телефон. Повідомлення чекали:

Ліза: Ти де? Я вже думала ти втікала на іншу планету без Wi-Fi.

Настя: Якщо ти мовчиш - значить, ти малюєш душу. Все окей?

Максим: Я не турбую. Просто якщо хочеш - я поряд. Якщо ні - теж. Головне, щоб ти була в собі, не поза собою.

Я усміхнулась. Бо цього разу я справді була — в собі.