Розділ 14 — Погляд, який гріє

Проєкт стартував, і хоч ще не гримів на весь інтернет, він уже жив. Щодня у «Новому колі» з’являлися нові дівчата. Вони писали історії, знайомилися, дякували. Я читала кожне повідомлення і щоразу відчувала, як серце наповнюється теплом. Але найбільше мене дивувало не це. 

Мене дивував Максим.

Його підтримка не виглядала пафосною чи показною. Він не сипав обіцянками, не заповнював простір словами — він просто був. Коли потрібно — поруч. Коли важко — слухав. Коли радісно — мовчки усміхався. Одного вечора, після чергової довгої наради, я лишилась пізніше в офісі, щоб доробити анкету для сайту. Максим зайшов у кімнату з чашкою кави.

— Ще працюєш?

— Хочу доробити, поки є натхнення.

— У тебе його вистачить надовго, — сказав він, ставлячи чашку поруч. — Але зберігай сили. Вони тобі ще знадобляться.

Я подивилася на нього — спокійного, злегка втомленого, але такого справжнього. Його очі були теплі. Не втомлені — теплі. І в них було щось, що змусило мене зупинитись.

— Ти завжди такий серйозний? — запитала я жартома.

— Лише коли боюсь щось відчути.

— А ти часто боїшся?

— Раніше — ні. А тепер... частіше

Це прозвучало зовсім інакше. Неначе він наважився показати щось більше, ніж дозволяв зазвичай. Я хотіла щось відповісти, але замість слів — просто подивилась на нього. І він — на мене. 

Це був погляд, який не треба пояснювати.

У ньому було: "Я поруч".

Було: "Я бачу тебе".

Було навіть трохи: "Я не байдужий".

Ми мовчали. Але це мовчання було теплішим за будь-яку розмову.

— Я піду, — сказав він нарешті, але не одразу. — Не перетруджуй себе, добре?

— Добре. Дякую за каву. І за… все інше.

— Завжди, — тихо сказав він.

Коли за ним зачинились двері, я ще довго сиділа нерухомо. Бо те, що залишилось у повітрі після нього, не зникло одразу. Його погляд досі грів мені душу. І я вже знала, що це не просто підтримка. Це щось, що народжується дуже повільно — і дуже по-справжньому.

Всім привіт. Надіюся вам подобається книга та як розвиваються події. Дякую всім. Приємного читання 🫶🏼