Розділ 11 — Підтримка

Наступного ранку я прокинулась з важкістю в грудях. Хоч ніч минула, емоції не вивітрилися. Все ще було прикро. Все ще здавалося, що я облажалась. Але не в роботі — в чомусь більш особистому. Я вдягнулась і вийшла, не знаючи, куди йти. Просто йшла вулицею, поки не отримала повідомлення від Насті:

Настя: Я зараз на даху. З чайником і фарбами. Хочеш - приходь.

Я прийшла. Вона справді сиділа на даху старого будинку, який ми якось вже обговорювали. Вітер розвівав їй волосся, а перед нею стояв скляний термос і кілька пензлів.

— У мене немає мудрих слів, — сказала вона, коли я сіла поруч. — Але я знаю: коли ти щось створюєш — завжди знайдеться хтось, кому не сподобається. Це нормально.

— Але це боляче, — прошепотіла я.

— Болісно — це значить, що тобі не все одно. А це добре. Не закривайся. Просто… змінюй форму, а не суть.

Ми мовчки пили чай. Потім я подивилась на її малюнок — абстрактні, ніжні лінії. І зрозуміла: я теж можу далі малювати своє. І хай не всі зрозуміють — важливо, щоб я вірила.

Удень мені подзвонила Ліза.

— Слухай, ми не дамо твоїй ідеї вмерти, ясно?

— Але…

— Ніяких "але"! Ми зробимо бета-версію на Google Forms, перевіримо інтерес. Я тобі навіть шапку намалюю.

— Шапку?

— Ну, банер, але шапку звучить миліше.

Я засміялась. Вперше за день — щиро. Ліза була, як завжди, без церемоній. Але саме це мені зараз і було потрібно — дія замість жалю.

Увечері подзвонив Максим. Його голос був тихим, серйозним.

— Я не втрутився вчора, бо хотів, щоб ти відчула, як це — стояти перед людьми. Це складно. Але, Аліно, це лише початок. Ніхто не народжується впевненим.

 — Я думала, ти мене підтримуватимеш одразу.

— Я підтримую. Просто по-справжньому. Не словами, а діями. Якщо ти серйозно хочеш продовжувати — я готовий допомогти тобі з технічною частиною. Ми зробимо це разом.

— Разом?

— Я вірю в тебе. А ще більше — в тих, хто після провалу не здається.

Коли дзвінок завершився, я довго сиділа на підвіконні в тиші. Але це вже була не самотність. Це була підтримка, яка була поруч: в кольорових фарбах Насті, у вогненних словах Лізи, у тихому, впевненому голосі Максима. І я знала — я продовжу.