Розділ 7 — Неочікуваний друг

У п’ятницю після роботи ми з Лізою вирішили піти на каву. Погода була несподівано теплою, як для початку осені — легкий вітер, жовте листя, захід сонця між дахами.

— Я знаю одне атмосферне місце неподалік, — сказала Ліза, — не гламур, але душевно.

Кав’ярня справді була маленька, з дерев’яними столиками, старими книгами на підвіконнях і запахом кориці в повітрі. Ліза замовила капучино з ваніллю, я — какао. Ми тільки встигли розсістися, як до нас підійшла дівчина у темно-зеленому пальті й чорному береті. У руках вона тримала блокнот, а на обличчі була легка усмішка.

— Лізо? Привіт! — сказала вона і обійняла мою подругу.

— Настю! Давно не бачились! Сідай до нас! Це Аліна — новенька в нас, а це Настя — колишня колега, художниця, яка пішла з офісу заради «внутрішнього світу».

— Привіт, — усміхнулась я.

— Дуже приємно, — відповіла Настя, сідаючи. — Люблю знайомитись з людьми, які щойно почали нове життя. У цьому щось особливе.

— О, вона прямо з тих, що читають душу, — пожартувала Ліза. — Одного разу Настя сказала мені, що я нещасна, бо п’ю каву без цукру.

— А ти щаслива? — запитала Настя.

— Зараз — так, — підморгнула Ліза й глянула на мене.

Я сміялась, а всередині ставало тепло. Настя була тихою, але її слова були влучними, глибокими. Вона не боялась дивитися прямо в очі — так, ніби шукала щось більше, ніж просто знайомство.

— Аліно, — сказала вона вже під кінець, — я іноді збираю дівчат на творчі вечори. Ми п’ємо чай, читаємо щось, малюємо. Хочеш прийти якось?

— Це звучить… красиво. Я б хотіла.

— Добре. Я надішлю адресу. І не хвилюйся, навіть якщо ти не художниця — головне, щоб душа малювала.

Цього вечора я поверталась додому з новими відчуттями. Ліза — як вибух енергії. Настя — як спокійна річка. І серед них — я. Тепер уже не така самотня. Неочікувано, але саме ці дві дівчини стали для мене нитками, які почали зшивати моє розірване життя.