Розділ 5 — Перші знайомства

Перший робочий день минув, як у тумані. Звички ще не було, простору ще не відчувала, але вже не хотілося тікати. Я сиділа за своїм столом, щось розбирала у файлах, коли поруч з’явилася усміхнена дівчина з кольоровими скріпками в руках.

— Привіт! Ти Аліна, новенька? — її голос був дзвінкий, веселий, як ніби ми вже давно знайомі.

— Так, а ти…?

— Ліза! — вона протягнула руку. — Я тут головна по гумору і каві. Якщо загубишся, звертайся. Якщо розплачешся — теж до мене, я завжди з серветками.

Я засміялась — щиро, вперше за кілька днів. Ліза була невисока, з круглим обличчям і короткими кучерями. Не модельної зовнішності, зате з такою енергією, що поруч ставало легше дихати.

— А ти звідки? — запитала вона, сідаючи на край мого столу.

— З Кременчука. Переїхала нещодавно.

— Ого. Смiливо. Я тут уже три роки, і ще досі забуваю, з якого боку відкриваються двері на кухні.

Ми сміялися, говорили про роботу, каву, перших босів і перші фейли. Було неймовірно легко. І це лякало менше, ніж тиша. Після обіду до нас підійшов Максим.

— Як адаптація, Аліно? — запитав він, спершись об край перегородки.

— Ліза рятує. Без неї я б уже десь заблукала в архівах.

— Вона в нас така, — посміхнувся він. — Ліза — наш неофіційний HR.

— Офіційний кавоаналітик, — додала вона, підморгнувши.

— До речі, — звернувся він до мене, — якщо буде бажання, у п’ятницю збираємось невеликим колом після роботи. Просто посидіти, поспілкуватись. Неформально. Прийдеш?

— Якщо запрошуєте — звичайно.

— Запрошую, — кивнув. — І радий, що ти вливаєшся в колектив.

Коли він пішов, Ліза схилилася до мене й прошепотіла:

— Він рідко так каже. Значить, ти йому вже подобаєшся.

— Та ну, — відповіла я, трохи знітилась.

— Я ж сказала — я головна по інтуїції. Побачиш.

Я лише усміхнулась і знову поглянула на свій монітор. Але думки вже літали десь між робочими файлами, Лізиним голосом і його уважним поглядом.