Розділ 3 — Пошук житла

Я стояла біля під’їзду й набирала номер, який зберегла під іменем «Квартира». Хвилювання підступало до горла. Усе могло піти не так: не той дім, дивна власниця, шахрайство. Але я натиснула «виклик».

— Алло, — відповів жіночий голос, трохи втомлений, трохи байдужий.

— Добрий день. Це Аліна… Я приїхала подивитися кімнату, ми з вами переписувались.

— А, так. Повертайте наліво, і другий під’їзд. Я вас зустріну.

Піднімаюсь сходами. Стара плитка, запах прального порошку і щось ще — знайоме, з дитинства. Жінка відкриває двері: років п’ятдесят, у халаті, з зібраним волоссям. Виглядає строго.

— Заходь. Я — Лідія Іванівна. Кімната — ось тут. Ти з якого міста?

— З Кременчука, — відповідаю і обережно заходжу в квартиру.

Тут пахло вареним борщем і чистотою. Кімната — невелика, але затишна. Вікно виходить у двір, старенька шафа, диван, столик. Простенько, але не страшно.

— Жити будеш одна, я — на іншому кінці квартири. Посуд є, пралка працює, душ — з бойлером. Сусіди тихі. Не куриш?

— Ні, не курю.

— І добре. Порядок любиш?

— Так.

— Ну, поживемо — побачимо, — усміхнулась вона вперше, трохи криво, але щиро.

Ми пройшли на кухню. Вона налила мені чаю, поклала дві печеньки на тарілку.

— Тобі що — навчання, робота?

— Робота. З понеділка.

— Молодець. Головне — не гуляти з ким попало й не вірити першому зустрічному. А так — привикай.

Я відчула, як з мене трохи спала напруга.У цьому місті ще нічого не було моїм, але зараз я сиділа на кухні, пила чай з незнайомою жінкою і чула в її голосі щось дуже схоже на турботу.

— Я залишаюсь, — сказала я, і відчула, що зробила правильний вибір.