Місто зустріло мене сирим асфальтом і гулом машин. Здавалося, тут усе поспішало: люди, таксі, навіть час. Я стояла з валізою біля зупинки, намагаючись зібрати себе до купи. Ніхто не дивився на мене, ніхто не питав, чи я загубилась. І мені це… подобалося. Удома кожен знав кожного. Якщо я затримувалась у магазині — мама вже знала про це раніше, ніж я встигала повернутись. А тут — я була ніхто. Просто дівчина з валізою, яка виглядала трохи розгублено. Я зайшла в першу-ліпшу кав’ярню. Хотіла чогось теплого, знайомого. Взяла латте — трохи гіркуватий, з тонкою пінкою, але затишний. Поставила чашку на стіл і подивилася у вікно. Люди ішли повз — хтось сміявся, хтось говорив по телефону, хтось просто мовчки крокував кудись. Я думала, що буде страшніше. Що я одразу захочу повернутись. Але було… інакше. Було ніби вперше після довгого сну я прокинулась. Місто ще не знало мене. А я ще не знала його. Ми були двоє незнайомців, які тільки-но зустрілись. І в цьому було щось чарівне. Я зробила ковток кави і усміхнулася. Можливо, усе не так уже й погано починається.
Відредаговано: 20.07.2025