Розділ 42. Монстрологи

Так було завжди, але особливо гостро я помітила це лише від початку подорожі. Обожнювання Ліліан – це найбільш дивна і при цьому заворожлива річ за якою я спостерігала. 

Здавалося, куди не підеш, всі її шукають. Я захоплююся тим як їй вдається бути такою популярною не будучи політиком, співачкою чи іншим митцем, або якимось громадським діячем. Лише харизма, милосердя і вміння знайти підхід до інших.

Сьогодні я прокинулася пізно, на щастя монстри не наближалися до селища, тому що їх завжди шукали першими. Сьогоднішня ніч пройшла на диво спокійно, що за розмовою лицарів незвичайна рідкість за останні місяці.

З будиночка, накульгуючи, вийшла сумна Ліліан, яка йшла з опущеною головою, немов неймовірно боялася спіткнутися, тому не відривала очей від землі. Побачивши мене, дівчина підійшла, з благальним поглядом.

– Щось сталося? – запитала я. – Я бачила як ти послизнулася тоді. Немає інших поранень після вчорашнього? З тобою все добре?

– Так, легкий вивих. 

– Не переймайся, можливо вдасться запросити священика для зцілення лицарів на днях, тому і тобі допоможуть.

– Я не хвилююся за це. Просто… Сьогодні вранці я прокинулася із хитро заплутаним волоссям, до нього додали маленькі предмети, такі як гудзики, нитки, металеві заколки або навіть риболовні поплавці. Поки я спала хтось створив справжнє гніздо на моїй голові!

– Що? Як хтось проник до твоєї кімнати?

– Мабуть, через вікно. Я думала… – схлипнула світловолоса дівчина. – Думала, що хоч тут уникну знущань, як в столиці від різних благородних панн…

Я наблизилася, щоб обійняти її. Можливо, всі сумніви щодо Ліліан просто висмоктані з пальця? Мені просто захотілося заспокоїти її. 

Проте дівчина, немов ошпарена швидко віддалилася. Чомусь її обличчя налякане.

– Пробач, я не знаю чому це я… – почала панна Грехем.

– Панно Ліліан! Все в порядку? – до нас наблизився один із лицарів відправлених з герцогства Грехем. – Щиро вітаю вас, панно Маріелло Едкінс. 

– Здрастуйте, – коротко кажу я.

– Моє завдання захищати свою панну.

Не говори так, немов я винна у її сльозах.

– Ви чудово справляєтеся. Табір найспокійніше місце в околицях.

До чого тут я?

– Монсти це безперечно небезпека, але бувають й інші випадки де хтось із воїнів потрібен панні.

– Це один з них?

– На жаль так. Ви знаєте, панна засмучена прикрим інцидентом що стався сьогодні вранці.

– Кілька хвилин як знаю.

Чому Ліліан мовчить? Поки її лицар звинувачує мене у знущанні над нею. Можливо з боку, коли вона відсахнулася, виглядало так немов я продовжую.

– Наша панна дуже співчуває, шанованій Білій лані. – за моєю спиною я почула голос Маршала Гвардії, Вілана, за якого замовила слово перед батьком, щоб доручити цю посаду йому. – Не знаю кому потрібна така позбавлена розуму витівка.

– Витівка? Це приниження честі і гідності дому Грехем.

– Нехай, тоді шукайте хто це зробив, а не жалійтеся на проблему.

– Шукати довго не треба. Такі “витівки” притаманні розбещеним паннам.

– Хочете сказати що це я? Це приниження честі і гідності дому Едкінс.

Ліліан мовчки стояла коротко зиркаючи то на когось з присутніх то собі під ноги.

– Я не збираюся слухати образливі балачки про свою господиню.

– Ви не маєте права висунути звинувачення кому заманеться. Я донька маркіза Едкінс, а ви віконт з дому Іларіу. – надавила на різницю у статусі я. 

– Я глибоко жалкую, що змусив думати, ніби виступаю проти вас. Я лише глибоко хвилююся за благополуччя своєї господині.

– Прошу пробачення у вас, панно Ліліан, за те що перейшла межу, намагаючись обійняти. Буду рада побачити вас у кращий раз.

Ліліан навіть нічого не відповіла, немов в неї відібрало мову. Я ж пішла до свого тимчасового дому.

Я давно це знала. Проте перебуваючи постійно поряд з Ліліан, побачила як легко кожен просякнувся симпатією до неї. Це й не дивно, адже дівчина така уважна. Пам’ятає коли день народження матері випадкової служниці і просить передати вітання, або почувши, що лицар загубив ручку(яка до речі доволі дорога для звичайних людей) подарувала свою, так ще й з дорогоцінним каменем. Хоч лицар дістав його і віддав Ліліан, всі вже вважали білу лань неймовірно щедрою.

Часом я заздрю. Адже не помічаю стількох речей і навіть не можу так легко знайомитися з людьми. Крім Ваїри, Лани і Ш’єназ із прислуги і лицарів я більше ні з ким не спілкуюся. Так легко заводити зв’язки і подобатися… Це виходить не у всіх.

В будь-якому разі, мабуть це лише через моє бажання отримати увагу. Я не те щоб дуже переймаюся дрібними проблемами інших. Мабуть в цьому секрет Ліліан – їй не байдуже, тому іншим не байдуже до неї.

Щоб там не було, мені не можна жалітися і бути надто жадібною. В цьому світі я маю батька і двох братів, сім’ю, чого тільки і хотіла в минулому житті. 

Не очікувала, що Вілан захистить мене, коли інші лицарі і слуги завжди на боці Ліліан. Я думала інші лицарі все ще не долюблюють мене за те, що отримала посаду Маршала просто так. Та і за те що відмовилася від неї просто так. Мені здавалося вони заздрять, що я можу робити все що захочу. 

Але, мене дуже образило те, що Ліліан нічого не сказала. Тоді вона навіть публічно не боялася захистити мене, а тут…

– Панно, зачекайте, будь-ласка.

– Слухаю, Маршале, – відповіла я коли чоловік наздогнав мене.

– Я радий що з вами все добре. Вам не слід було вчора слідувати за ЇЇ Світлістю і паничем Рамонде.

– Пробачте, що завдала неприємностей.

Батько міг відрубати голову всім лицарям, якби щось зі мною сталося.

– Ви маєте піклуватися про себе. Проте, я чув, що ви врятували життя віконта і доньки герцога Грехем. І самотужки вбили монстра.

– На щастя він дуже повільно рухався.

– А також ваш план допоміг перемогти Павука.

– Без могутнього кидка Ш’єназ нічого б не вийшло.