Розділ 41. Ліліан

Каллен точно не очікував, як може обернутися прогулянка до озера, але тепер точно зрозумів, що ці ліси йому не Савада із купою охоронців. Все здалося йому неймовірним: лише він і Ліліан.

Але цей день підкинув їм надприродного монстра, який наближався зі своїми кровожерливими зубами і кігтями. 

Каллен дістав зброю, наказавши дівчині відійти. З кожним ударом, хлопець намагався знайти слабкі місця монстра. Він уникав його смертоносних нападів. Монстр, своїм зростом та силою, виглядав непереможним супротивником. Він кишів гнітючою злобою, а його шкіра була неушкодженою від будь-яких ударів. Але хлопець не зупинявся. 

Після безлічі сильних ударів, але багатьох не спритних ухилень, що принесли Каллену поранення, хлопець зміг зробити розрив у захисті монстра. Він зорієнтувався та рішуче вдарив. Цей удар вразив монстра у його слабке місце, проникнувши в його серце. Проте розгніваний монстр встиг проткнути його плече своїм велетенським кігтем. Чудовисько крикнуло від болю і було знищене.

Тим часом, Ліліан стояла, відбігши на достатню відстань, дивлячись на хлопця з жахом очах. Вона відчувала безсилий страх.

Хлопець впав на коліна, відчуваючи біль у всьому своєму тілі. Його рана були глибока, але його очі сповнені полегшення. Дівчина підійшла до нього, обхопивши його шию руками.

Через якийсь час, Каллен завдяки величезній кількості зусиль зміг дістатися до печери, поки Ліліан намагалася його підтримувати.

– Ти єдина здатна на такі вчинки. – влігшись на землю ласкаво сказав віконт. – Через співчуття залишаєшся зі мною, а не намагаєшся дістатися табору. Не плач, рани можна вилікувати, – з ніжною усмішкою сказав Каллен, який не почув жодного слова від дівчини відколи його поранили.

– Як я піду? Через ліс з монстрами? Я помру за кілька хвилин дороги! – зірваним голосом сказала Біла лань.

“З людьми можна домовитися, поплакати і мені допоможуть, а на монстрів це не подіє! Варто було вибрати іншого супутника на цей вечір! Серед усіх у Каллена найнижчий статус, варто було вибрати Дейма. Або кого завгодно аби не опинитися тут.”

Усмішка віконта повільно зповзла з лиця. Він не знав чому, дівчина не була не права…  Проте чомусь він очікував іншого.

“Вона налякана… – подумав голова Інформаційної Гільдії. – Але втекла б зараз якби могла? Це не дивно будь-яка дівчина б так зробила…”

“Тут нікого немає, нікому мені допомогти, – думала Ліліан. – Я залишилася в цьому лісі сама. Я вся в крові… Яка гидота! Мені нікому допомогти! Ще й цей шрам від гілки на нозі!

Вона подивилася на заплющені очі Каллена і скривлене від болю лице.

“Це погано, – подумала дівчина, – ангели так не думають, коли на руках поранений! Але мені страшно!”

– Панно Ліліан, прошу, перев’яжіть мою рану.

– Я не можу в мене… – її голос тремтів. – В мене нога поранена… 

– Вам не треба нікуди йти. Просто відірвіть рукав моєї сорочки, Візьміть верхню частину рукава і почніть його зав'язувати. Заплутайте два кінця рукава разом, створюючи петлю, яка буде лежати на плечі…

– Я не можу, я не вмію!

Каллен втомлено закрив очі.

– Просто робіть що я кажу, будь-ласка, – втомлено, навіть благально сказав він.

– Тут немає кому допомогти!

– Ви можете мені допомогти…

– Я слабка, в мене немає сил! 

– Прошу спробуйте… – свідомість покидала Каллена. – Чи спробуйте використати світлу магію!

– Я не вмію… користуватися нею!

Останнє, що він почув перед повним забуттям:

– Ви обіцяли захистити мене, а не просити врятувати. В мене й так тепер залишиться шрам на нозі і мені складніше буде вийти заміж. А я й без того не аристократка, – її заплаканий голос став дуже писклявим.

Коли Каллен розплющив очі, картина не змінилася: заплакана Ліліан все ще сиділа над ним, немов і не здвинулася з місця. Але тоді він почув дратуючий його голос:

– Це Маріелла!

“Невже перед смертю останнє що буде мені ввижатися це голос цієї нестерпної панни?” – подумав боєць.

– Паниче Каллен, прийшли лицарі! Вам допоможуть! – вигукнула дівчина. 

– На жаль, я поки що сама, – без тіні хвилювання з цього приводу сказала Маріелла.

“Що!? На біса ти тут? – злісно подумала Біла лань. – Яка з тебе користь і поміч!!! Ти не вбережеш від монстрів!”

– Це справді ви? – видавив із себе Каллен.

– Так, можливо я й не вся поміч, лицарі нас наздоженуть, але я можу попіклуватися про рани. Здається, ти Ліліан, на людському тілі знаєшся набагато гірше ніж на механізмах?

“ Які механізми?– подумала світловолоса дівчина. – Це лише казочка для атмосфери того сільського фестивалю. Всі так дивуються і захоплюються коли я розповідаю про татуся-годинникаря і мою любов до різних деталей.” 

“Вона справді тут? Як вона пройшла через ліс? Пощастило нікого не зустріти. Але як не боялася?” – блискавично пролунало в чавунній голові Каллена.

Зі зосередженістю, Маріелла ретельно очищала рану від бруду та стерильно обмотувала її. Рухи дівчини були лагідними, але рішучими. Ліліан, із опухлим від сліз обличчям, і пустим поглядом, притисла коліна до себе і дивилася у порожнечу, поки Маріелла обробробляла рану віконта.

“Я завжди отримую підтримку, любов, співчуття варто мені лише усміхнутися чи пустити сльозу, – думала Біла лань. – Вся увага завжди належала мені, коли я з'являлася серед людей, а любили без причин, варто лише цікавитися іншими і користуватися потім знаннями.”

В голові Ліліан пронісся спогад:

– О, вас послав Його Величність?

Каллен здивувався. 

– Ні, особиста справа.

– Особиста пропозиція для герцога?

– Так.

– Ліліан, твій батько такий зайнятий останнім часом, з важливими особистими справами навідуються і панич Каллен, і Його Величність другий принц, і герцог Дейм Хольгер… Слідкуйте, щоб він не перевтомлювався і достатньо спав, добре?