Розділ 40. Улузький ліс. Частина друга

Потвора ліквідована, але я не могла зосередитися на читанні. В голові лише бої, монстри, небезпеки, нещасні люди і найбільше… Арне.

Я ходила по кімнаті то туди, то сюди, намагаючись вгамувати переживання, та всидіти у себе в кімнаті. Проте, навіть у безпечній кімнаті, тривога не відпускала своєї хватки. Я сіла на край ліжка і замкнула очі, сфокусувавшись на своєму диханні. Потім вдихнула настільки глибоко наскільки могла, намагаючись зібрати свої сили і подолати цей внутрішній бій. Але білосніжне волосся в краплях крові не виходило з голови. 

Все ж різко підводжуся і йду поки не передумала. Поки йшла поміж інших будинків цього “лицарського селища” вже кілька разів збиралася повернути назад.

Якщо не дізнаюся не заспокоюся, неважливо що ми ніхто одне одному. Я постукала перед тим як зайти і виявилося відчинено. 

– Седріку, якщо тобі в п’ятнадцяте кортить перевірити, я в порядку. 

– Це добре, тоді я можу піти, – сказала я, неохоче розвернувшись до дверей.

Я не зайшла до кімнати, ми говорили через стіну, хоч двері покою відчинені.

– Почекай, – почула я здивований голос. – Можеш… Допомогти ще раз обробити рану?

– Хіба тебе не перевірили вже п’ятнадцять разів?

– Краще б змінили пов’язку п’ятнадцять разів ніж без кінця теревенили нісенітниці або вичитували, – глузливо сказав Арне.

Я розвернулася, зробивши крок до кімнати. В кутку були різні розчини, чисті пов’язки.

Арне лежав на здоровому боці, підперши голову рукою, без верхнього одягу. Його рельєфний торс надто м’язистий для мага, більше нагадував лицаря, хоч і початківця. Але фізичні тренування точно присутні у його житті. Пружні м’язи і гладкі контури фігури підкреслювало сонячне освітлення, що пробиралося крізь широке вікно.

Мої щоки зарум'яніли і спалахнули, хоч я й дуже сподівалася, що не сильно, а очі опустилися вниз, уникаючи зустрічі із його поглядом. Я старалася приховати сором і змушувала себе виглядати спокійно, але мене переповнювала непевність і незручність. Я не бачила його реакції, адже повернулася спиною, щоб взяти чисті бинти та щось протизапальне.

– Візьми зелену пляшечку, – сказав він, і хоч я не бачила його обличчя, голос був насмішливим.

Я взяла чисту тканину і линула зеленої рідини на неї. Він підвівся і сів на край ліжка, я підійшла і лише тоді помітила поріз на губі. Мабуть, кінчик кігтя зачепив. Пощастило, що не око. Я приложила тканину у засобі до його губи.

– Марі? – тихим, насичено глибоким голосом сказав він.

Моє серце пропустило один удар, від тембру яким він сказав моє ще й пестливо скорочене ім’я.

 – Не посміхайся, бо рана знову починає кровоточити, – з удаваним спокоєм кажу я.

– Складно не посміхатися коли ти червонієш. Ти поводишся зухвало, але легко соромишся. Це протиріччя дуже веселить.

– Ще слово і ця ганчірка буде у тебе в горлі. Продезінфікувати рот тобі не завадить, а то вічно різні нісенітниці вилазять.

Арне посміхнувся ще ширше.

– Ти мила коли сердишся. 

Я ж почервоніла ще більше. І кинула тканину йому у руки.

– Далі впораєшся сам. – лихим тоном промовила. – І називай мене повним ім'ям, ясно?

– Я не хотів тебе образити, – проникливим голосом відповів юнак.

– Це не образа, я роздратована.

Я збентежена. 

– Будь-ласка, допоможи мені, – як не дивно, це звучало не насмішливо. 

– Якщо скажеш хоч щось не те, я піду. – по-діловому проказала. – В тебе, можливо, гарячка. Розвернися спиною.

Рана була досить глибокою.

– Ти хіба не можеш зцілити її?

– Маги з Вежі блокують свої здібності до світлої магії? Ти хіба не знаєш?

– Але ж ти якось зцілив Його Світлість? – хитро запитала і  посміхнулася я.

– Як ти..?

– Треба бути обережнішим.

– Що збираєшся з цим зробити?

– Розкажу всім і мене відправлять додому відпочити, а то вже маю різні галюцинації від стресу. Як ти це зробив?

– Присягаюся, але блокувальне заклинання не спрацювало на мені. – після короткого смішка відповів юнак. – Про це, звичайно, не можна знати. Але в будь-якому разі зцілення не можна використовувати на собі.

– Тоді потрібно знайти священика або цілителя.

– Може краще будеш піклуватися про мене поки не загоїться рана? 

– Багато хочеш, – невдоволено буркнула я.

– Яка ти холодна, – якось сумно провив він.

– Постійно поводиш себе як дурень.

– Тільки з тобою. 

– Готово, – проігнорувала я.

Я швидко вийшла, кинувши кілька слів на прощання. 

Його що лихоманить? Добре, що хоч зараз він не бачить мого побуряковілого лиця. 

***

Сьогодні на бойовому майданчику влаштували справжнє свято. Настрою випити в мене не з’явилося, особливо дивлячись на захмелілих лицарів. Дехто, п’яний як барило, ледь тримався на ногах, а інші намагалися зрозуміти нову мову, яку вони вивчили, випивши зайву чарку.  

До мене підійшов Вілан, Маршал лицарів мого дому:

– Вітаю, наша панно. Кажуть це ваші кинджали збили павутину і допомогли нам прибити тварюку.

– Їх кинула не я, а моя лицарка Ш’єназ.

– Отже нас врятували світлий розум панни і валанська сила.

З криками і гуркотом, лицар забіг на бойовий майданчик, де влаштовувалося велике свято. Люди звернули увагу на збудженого чоловіка у блискучому обладунку.

Він підняв меч угору і гучно проголосив:

– Її Світлість панна Грехем зникла! Зникла разом з паничем Рамонде…

Вияснили, що Ліліан пішла прогулятися до озера разом Калленом. Погано, на них могли напасти монстри. Але ж це зовсім не далеко. Територія давно має бути очищена. 

Мені не сидиться зовсім. Останнім часом, якщо я не дію активно, то сходжу з розуму від тривоги. І ці переживання просять виходу. 

Буде що буде, я лише перевірю місце, де вони могли сховатися. Я дізналася, що, за словами людей, Ліліан і Каллен могли знаходитися в східному боці, в печері на підніжжі, тому швидко побігла туди ж. Слідом почалася метушня, де кожен з лицарів різних домів намагалися знайти свого господаря. Зараз надіятися на нетверезих воїнів не доводиться.