Розділ 39. Улузький ліс

Нарешті, ми продовжили дорогу до Улузького Лісу або до лісу Вічного Спустушення, як його почали називати. Карета величаво рухається по шляху, тихо ковзаючи по кам'янистій поверхні. Дорога виглядає, наче простелена самою природою, з повзучими лозами, що обвиваються навколо старих дерев і створюють враження, ніби карета подорожує крізь зелену арку.

Звуки природи, такі як шепіт листя, спів птахів і шурхіт тварин, супроводжують подорож. Іноді пролунає гуркіт річки, що тече поруч. Гори, зелені поля, річкові затоки і таємничі ліси прокочуються повз вікна, створюючи враження, що сама природа вітає нас своїми красотами. Навіть не віриться, що разом з цією красою існує подібний жах, пережитий за останні кілька днів.

Ми дісталися табору, який виглядав як селище. Не дивно що все тут так розбудували, бої з чудовиськами вже йдуть роками. Або це скоріше просто і є покинуте селище. 

Розклали речі, тоді на вечерю приготували столи повні смачних страв – ароматних м'ясних діжок, крихітних сирних пиріжків - які надихають на продовження справ. 

…

Наступний ранок приніс із собою дощ і сирість, але разом із тим свіжість. Коли сонце несміливо визирнуло з-за хмар, я вийшла зі свого житла та добряче потягнулася.

Я поглянула на навпростець і побачила світловолосу панну із парасолькою, разом з парою служниць. Мабуть, вони гуляли під дощем. В хатинки навпроти тієї, де стояла Ліліан, потягнувшись немов кіт, виліз Арне. Ліліан кілька секунд ніби зачарована завмерла. Я спостерігала з порога будиночка в кінці табору.

Тоді дівчина, руки якої трохи тремтіли, немов від нетерпіння, легенько покусувала губи, переступаючи з ноги на ногу. Вона хвилювалась, ніби перед важливою подією, потім незграбним не впевненим кроком пішла в напрямку Арне. 

Ліліан підвела очі, розгублено подивившись на мага і помітила як роздратування застигає на обличчі Арне, коли вона ненавмисно ледь не впала, посковзнувлась на мокрій траві прямо перед ним. Арне ухилився і відійшов вбік, коли дівчина летіла прямо на нього. 

Я вже із жахом думала, що зараз Біла лань виявиться на брудній мокрій землі, але магічний бар’єр біля землі, на який дівчина вперлася руками, а тоді всілася, допоміг уникнути падіння. 

– Дуже ненадійно… – почав Арне, але обірвав почате і додав: – Здається ваші туфлі вам завеликі.

Її рука притиснулася до грудей, обличчя ж оплутане почуттями нервовості і розпачу. 

– Я надто не обережна, вибачте. Здається, я підвернула ногу…

Здалося вона зараз заплаче.

– Вам варто сказати служниці покликати лікаря, – направившись далі у бік хатинки де жили маги сказав Арне.

Його погляд метнувся у мій бік, тоді з кривою посмішкою він змінив маршрут до мене. Ліліан лише зараз побачила мене. Вона кинула швидкий погляд, що потрапив у мене, мов стріла зірвана з лука. Дівчина підвелася на одній нозі. За кілька хвилин до неї підбігли помічник лікаря із служницею. Хлопець, такий же захоплений Білою ланню як і багато інших поніс її на руках.

– Ти бачила? – з переможною посмішкою сказав Арне.

– Що саме? – запитала, дивлячись у бік, обдумуючи неприємне відчуття, яке клубочиться десь у серці і яке незрозуміло звідки взялося.

– Що панна, яку ти вважаєш невинною овечкою, такою зовсім не є. Вона спеціально.

– Ліліан не невинна овечка, а Біла лань.

– Вона прекрасно розуміє захоплення нею багатьох людей! Мало того вважає це за належне. 

– Не правда.

Проте це було не надто впевнено, адже підслухана розмова її і Жаклін, дивне самовдоволення на балу тоді, коли я намагалася прикрити Тіану, щойно кинутий злий погляд і весь цей момент, який неочікувано здався награним…

Мовчання і погляд хлопця були красномовніші за слова.

– Вона з тих відомих красунь, які крутять голову всім хто потрапляє у їхнє зачароване коло, маневрує між ними, по черзі дає залицяльникам то надію, то приводить у відчай. Ліліан це подобається, а серйозно вона нікого не сприймає. 

– Якщо і припустити… – всеодно невірячи кажу та з легким сум'яттям питаю: – Тоді навіщо їй спеціально падати тобі на руки?

– Одна із дурнуватих хитрощів таких дівчат. Її его ранить моя не зацікавленість. Це спосіб привернути увагу. – Закотив очі білявий юнак. – Але це жах наскільки сильно вона була переконана, що я її обов’язково зловлю.

– Чому тебе взагалі хвилює, що я думаю про неї?

– Не довіряй їй, от і все. І не отримаєш зайвих проблем, – закинувши руки за голову і зціпивши пальці в замок сказав Арне.

– Дякую, пане Турбото. Йди вже займися чимось корисним, – розвернулася у бік своєї хатинки я.

– Я й так працюю не покладаючи рук, – ображеним тоном сказав хлопець.

Не розумію, може занадто наївна, але Ліліан дуже добра. Чому вона така бридка для нього? І, найголовніше, чому я така цьому рада?

***

Лицарі, як і зазвичай, кілька разів на день обходили периметр. Цього разу, загін повернувся із не приємними новинами. В околицях на них напав монстр. Я напросилася до Адама, Маршала Вілана і лицарів з мого дому, щоб вирушити з ними.

У скупченні туману, що окутує ліс, нічого не розгледіти навколо, видимість майже нульова. Він робить навіть метр перед собою практично невидимим. Звуки стають приглушеними та спотвореними, створюючи відчуття загрози і невизначеності. Ми разом з воїнами опинилися в безкінечному лабіринті хащів.

Бійці повинні пильно слухати кожен звук та використовувати кожне відчуття, щоб виявити небезпеку та моніторити рухи монстрів. Я муситиму моментально реагувати та уникати пасток, які можуть ховатися в цьому місці. Кожен шелест листя чи легкий вітер можуть бути передвісниками небезпеки.

Постійна готовність до ворожих атак виснажує, але необхідно зберігати холоднокровність та зосередженість.

Я стою посеред темного лісу разом із цілим військом, коли раптом немов відчуваю холодний подих в шию. Із мерехтливих тіней перед нами виступає зловіще створіння з величезними павукоподібними ногами та жахливими кігтями. Його мерзенна павутинна шкура віддзеркалює промені місяця, що проникають крізь гілки дерев.