Розділ 26. Неочікувана розмова. Частина друга

Матір Арне, він чув, як казали люди, відбила його батька у іншої дівчини. Просто напоїла чи зілля приворотне підсунула  – точно не знали, але скандал, який влаштувала наречена, чуло все село, тому що жінка-розлучниця прийшла у дім хлопця вагітною. Як порядний хлопець, він одружився з матір'ю Арне, навіть якщо серце належало іншій.

Чорне волосся матері, яке було і в маленького хлопчика, і її сміх в результаті стали для мага асоціаціями до слова смерть.

Батько пив з горя і, як вважав, зруйнованого життя, хоча з усіх сил намагався дбати про хлопчика. Виходило не дуже, Арне відчував, що був тягарем для нього.

Матір швидко зрозуміла, що добра і ласки, яку спочатку отримувала завдяки дитині, від чоловіка більше не дочекається, тому маля не було потрібним їй. Арне у дитинстві дбав про себе сам.

Пізніше, десь у його сім років, чорнява жінка дізналася, що батько ходить до тієї самої, колишньої нареченої. Матір нічого не сказала, не влаштувала скандал, але її серце заповнила цілковита ненависть до чоловіка.

І вона вирішила помститися, за порожнечу і, як вважала, несправедливе ставлення, тому що вона нічим не гірша за ту наречену.

Зима. Лютий холод не дає вийти з дому більше ніж на п'ятнадцять хвилин, щоб взяти заготовлені на зиму дрова з двору. Щипає щоки, обдуває шкіру, поки гори снігу непорушно лежать, заважаючи пройти. 

Жінка йде з лісу і важко перебирає ногами, повернулася в дім. Чоловік поїхав на два дні в сусіднє село, скупитися, ще на день, під приводом поганої дороги, залишиться в іншої, чорнява точно знала, жінки, яка так і не вийшла заміж.

– Що сталося? – спитав, повернувшись, чоловік, дивлячись у очі дружини, що гарячково горіли.

Жінка люто кинула:

– Тобі не потрібна я? Отже і не потрібне дитя, яке я народила.

– Що ти..? Де він?

Мовчанка.

– Де він!?!?

– Залишила в лісі. Три дні тому, – божевільна усмішка торкається її губ, тоді жінка солодко сміється з виразу обличчя чоловіка.

– Де? Говори де саме!!!

Він таки змусив жінку описати приблизне місце.

– Надіюся, що ти замерзнеш на смерть як і він! – гукнула вслід.

Чоловік скликав село, навіть гуртом люди не мали й шансу знайти семирічного хлопчика у такому великому лісі, зимою, вночі. За декілька годин люди вирішили відкласти це до ранку, все одно живого точно ніхто не надіявся знайти. Якщо навіть звірі не зачепили дитину, то це зробив мороз і голод.

Чоловік думав до ранку і не витримав. Впевнений, що син помер і його більше нічого не тримає – з полегшенням втік з селища разом з коханкою.

Люди осудили такий вчинок, бо не похоронити невинну душу означало приректи її на вічні муки і скитання. Тому зранку продовжили пошуки.

– Сюди! Скоріше! – погукав хтось з людей.

Коли ще декілька місцевих жителів наблизилася, вони побачили хлопчика, що лежав в чомусь схожому на гніздо чи кокон, сплетеного з пучків трави, гілок і дивної синьої шерсті.

Але перше, що не могло не викликати подив у людей – волосся, що було чорніше за найтемнішу ніч, стало більшим за сніг.

До дитини швидко підійшли і ахнули з подиву.

– Живий!

Його швидко замотали в декілька плащів, і коли хтось з односельців поніс його в село, тоді люди помітили інші дивні речі.

Над місцем, де лежав маленький Арне, було дивно вигнуте дерево, що прикривало від снігу і вітру. Воно зовсім не повинно рости таким чином.

Найголовніше – сліди. Не людські і не звірячі. По крайній мірі, таких звірів ніхто з досвідчених мисливців не знав. На сірому камені поряд виднілися крючки і закарлюки, навіть ті, хто вміли читати не розуміли, що там написано. 

Елеонора – жінка середнього віку, гарна, мов весна у квіту, була популярною серед залицяльників років десять тому, хоча пропозицій одружитися вистачало і зараз, але ніхто так і не потрапив у її добре серце, щоб вона погодилася. Її завжди більше цікавили книги і природа, вона могла провести читаючи і спостерігаючи за природою весь день. 

Вона взяла хлопчика до себе, а його мама майже повністю зачинилася в домі.

– А де мама і тато? – шоковано витріщивши на чужий дім, блакитні, як чисте небо, очі, які раніше були темно-карими, промовив маленький Арне.

Шкіра теж стала світлішою, ледь не прозорою.

Елеонора не стала нічого приховувати, вважала, що правда набагато важливіша. Довго плакав тоді хлопчик.

Пройшло декілька місяців, Арне зрозумів, як має ставитися матір до дитини по тому, наскільки краще Елеонора ставилася до нього. З сумного й замкненого хлопчика він став жвавим розбишакою.

***

– Тому мені і не зрозуміла твоя любов до сім'ї. В мене її немає, – холодно промовив він.

Вся історія викликала у мене смуток, тому набагалася підібрати підбадьорював слова, але через останню фразу в повному нерозумінні спитала:

– А як же Елеонора? 

– Вона виростила мене, але ми ніхто один одному.

Брови піднялися вгору.

– От би врізати тоді чимось важким! Як ти можеш так говорити про неї, невдячний…

Все ж не договорила потік нецензурщини. Смуток змінився нахмуреним лобом. У минулому житті я б все зробила аби в мене був хтось такий як Елеонора.

– Вона і є твоя сім'я!

– Але ми не зв'язані кров'ю, – в шоці від моєї реакції хлопець.

– Ой, ну й ідіот же ти, Арне, – ляснула себе по лобі.

– Чого б це? – Щиро не розуміючи моєї злості спитав він.

– Бо сім'я – не закінчується на кровних узах. Та й не з них починається. Сім'я – це ті, як би пафосно не звучало, хто з тобою і в радості і в горі. Кому допоможеш, навіть якщо годину тому ви називали один одного пекучими словами, кого не залишиш, з ким будеш поряд і підтримаєш без жодної користі для себе. І коли це взаємно.

Арне якось розгублено глянув на мене. Таке лице буває, коли ти щось шукаєш-шукаєш, а воно в тебе прямо перед носом.