Розділ 25. Неочікувана розмова. Частина перша

Поле Вранішньої зорі – так називають місце глибоко в лісі, де зібрався океан різних квітів. Вони шелестять, підспівуючи вітру, і гойдаються у танці. Багатобарвність захоплює і вважаєш, що це просто веселка розпалася-розсипалася дрібними шматочками на галявину.

Це місце люблять відвідувати багато людей, але територія настільки широка, що зустріти когось достатньо важко.

– Лано, дай-но кошик.

– Ось, моя панно.

Я стала збирати букет, квітка за квіткою вибирала, щоб прикрасити кімнату. Як мала дитина усміхаючись кожній прекрасній пелюстці.

– Сюди, ось ця гарна! – казала Лані, що допомагала.

 Адам, який повернувся з батьком, не захотів відпускати нас двох з служницею, і лицар його не влаштував. Брат стоїть, спершись спиною об карету, з травинкою в роті. Блакитне небо на контрасті ще більше робить квіти яскравими. Коли гігантський кошик став повним, Адам заніс його і поклав у багажник карети. Вінок красувався на моїй голові.

– Натішилася?

– Цілком, – усміхаюся. – Хочу ще прогулятися по лісу.

– Тоді я почекаю. Але далеко не ходи, – був не в захваті від ідеї Адам.

Тому ми з Ланою відправилися вдвох. Пахощі сосон, шурхіт листя і спів птахів були надзвичайно приємними. Я згадую місто – машини, дим, шум, гам, і щиро радію, що зараз тут. Мелодія лісових звуків відключає від світу і думок, в голові спокійна порожнеча, завдяки якій відпочиває душа.

– Панно, можливо, краще вже повернутися.

Не помічаю як ми заходимо задалеко, але на диво, бачу вдалині світловолосу дівчину і пару красенів. Ліліан, Каллен і Дейм, так само, як я, гуляють.

Помічають мене, махаю рукою. Історія чомусь зводить нас знову і знову.

Після привітання і поклону Лани, Ліліан сказала:

– Що ти тут робиш? – лагідно поцікавилася дівчина.

– Збирала квіти у полі Вранішньої зорі. А потім вирішила прогулятися.

– Тоді підеш з нами до озера?

З відстороненими лицями спостерігали хлопці, думаю вже звикли і не виглядали незадоволеними через мою компанію, очікували, що біла лань мене запросить.

– Не знала, що тут є. Залюбки. Лано, повертайся будь-ласка і скажи Адаму, куди я поділася.

Служниця кивнула і пішла.

– Ти з братом?

– Він таємний любитель збирати квіти? – сказав Каллен.

У нашому світі різкий поділ на чоловічі і жіночі заняття доводить мене до сказу. 

– Звичайно, ні, – усміхаюся, ніби жарт мені сподобався. – Не дивлячись на те, що він не любить такі речі, поїхав зі мною, тому що ми давно не бачилися через його поїздку у володіння Едкінс. Але залишився біля карети. 

Коли ми пішли, по дорозі дівчина торохтіла про те, що сталося на минулому балі.

– Я так злякалася, коли вийшла з лісу! Я лише хотіла погладити кролика, а тоді ця потвора! Потім, думаю все кінець, і так різко захотілося жити! Тоді якесь тепло по всьому тілу, я закрила лице руками в страху. І чую вереск чудовиська, аж вуха заклало. Потім бам-бум, виявилася зброя лицарів, що порізали звіра! Якесь чудо, що я вціліла! 

Інформацію, яку розповів Арне, заборонено поширювати. Тіана попіклувалася, щоб якщо маги і мали здогадки, то мовчали, поки королівська сім'я не дозволить розповісти.

– Тепер тебе хочуть оголосити Святою, – сказала.

– Я не заслуговую такого місця!

– Впевнений, ця посада підійшла б вам, – сказав Каллен, на що Ліліан почервоніла.

Здалеку було вже видно озеро, про яке говорила дівчина. Воно було маленьким, але милим, схованим у заростях. Поряд, трохи збоку, були квіточки-манюні жовтого кольору, я наблизилася до них. Які ж хорошенькі!

Біла лань ж пішла до озера, як і Дейм.

– Знову липнете до панни Ліліан? – сказав Каллен.

– Не розумію про що ви. Мене ласкаво запросили пройтися.

– Панна надто добра, тому спілкується з вами. Але я абсолютно не схвалюю пробачення ваших дій.

– Як чудово, що це не вам обирати.

Я зібралася пішла до озера, трохи навскіс, бо відійшла убік через квіти, щоб уникнути розмови, Ліліан тим часом майже підійшла до водойми.

Ще крок – враз провалююся у щось липке, в'язке і мокре. 

– А-а!

Чорт! Судячи з того, як швидко я провалююся, трясовина дуже глибока!

Звідси почалося болото, якого не видно було за кущами.

Ліліан, ступивши крок, теж провалюється, але повільніше, видно там мілко. Дейм враз виявився поряд і простягнув їй меч у піхвах. 

– Ліліан! – Побіг до неї Каллен.

Дівчина вхопилася за протягнену річ і Дейм потроху витягав її.

Каллен! Щоб тебе! Ти ж був в пів десятка разів ближче до мене!

Спокійно. Що там казав Адам? Коли затягує, ляж на спину або живіт, розслабся. Припинило затягувати глибше. Не ворушуся.

Палиці в мене немає і за що вхопитися не бачу…

Тривога, така ж тягуча як це болото, оповила всю грудну клітку, здавило горло. Я з усіх сил намагалася глибоко дихати і долати страх і огиду від холоду рідини.

– Марі! 

Адам! Готова розплакатися від щастя. Він повторює те, що зробив Дейм, але йому знадобилося набагато більше сил. Полегшено, вся у бруді, виснажена різким стресом і густою консистенцією болота, обнімаю брата. Адам піднімає мене на руки.

– І на двадцять хвилин не залишиш. Добре, що так і подумав, що ви не знаєте про болота у цій місцевості і пішов по тебе.

– Брате, це чудово.

– Ще б пак.

Ліліан, перелякана, була на руках у Дейма. Каллен йшов поряд.

Я розумію, що в критичній ситуації ти інстинктивно біжиш рятувати найдорожче і мене скоріше всього витягли би просто пізніше, але… Ліліан вже допомагав Дейм, а Каллен був близько до мене. Якщо брат прибіг так швидко, отже здалеку міг побачити цей вчинок. Це підтверджує його лютий погляд на віконта.

В мене немає образи, хоча я й злилася у момент, коли провалилася. Ми не близькі, навіть навпаки. Здається, що не просто неприязнь, а ненависть з його боку. Не знаю.