Розділ 20. Уявлення про світ. Частина перша

– Чому ти хочеш бути правителькою, Тіано? – запитала я якось у саду. – На владолюбну, пихату чи жадібну ти зовсім не схожа.

– А через що ще на твою думку хочеться керувати країною? – скептично посміхнулася дівчина.

– Бажання допомогти людям? Я не надто розумію, які ще наміри можуть бути.

– Відчай. Глибокий відчай… За людей? І цей відчай змушує бути відчайдушною.

– Невже все у країні так погано? – спитала я, і у пам'яті відразу виринув спогад про нещасних людей у клітках.

– Гірше, ніж ти думаєш. Але щоб зрозуміти, треба побачити.

***

В нашу наступну зустріч ми з принцесою з Королівського двору відправилися в путь. Я не знаю навіщо — Тіана сказала, що все зрозумію, коли побачу.

Коли райони "середнього" класу закінчилися, тоді ми вийшли з карети до території "нижчого".

Я ніколи б не могла подумати, наскільки мої уявлення про бідність були хорошими, порівно з тим, що я побачила.

Розвалені халупи, де-не-де просто навіси із замащеної й навіть дірявої тканини на напівгнилих балках були єдиним, що прикривало людей від дощу і холоду. Бруд, бридкий сморід і холод супроводжують весь шлях. Чвак-чвак, разом з морозним вітром – все що чути у цій, здавалося б, пустці, але ні, тут живуть люди. Їдкий запах відсутності будь-якої сучасної каналізації змушує стримувати нудоту, яка підступає до горла. Забирається нічний холод під одяг. А від погляду на тонке, часто діряве і зношене лахміття стає ще холодніше.

– Тіано… Вони живуть просто на вулиці? А що ж коли зима?

Проходячи повз сплячих чи просто сидячих на землі людей, видно було повністю нещасні, втомлені постійним горем або розгнівані погляди. Від них шкіра стала гусячою.

Так ми дісталися до порівняно прекрасної, насправді ж просто цілої та з вікнами, будівлі, куди я увійшла повністю розгублена. Там ходили втомлені люди, які при світлі ламп допомагали тим, хто лежав на товстих ковдрах. Стогони болю чулися звідусіль. Порожні, втомлені очі зазирали прямо в душу, дістаючи з неї невимовний жаль.

– Ходімо, тепер можна поговорити.

Ми піднялися по сходах невеликої вежі, вбудованої у цей дім, на оглядовий майданчик. Дивитися згори на ці руїни, які були домом для когось, просто боляче.

Я завжди вважала, що Авалейн – багата країна, але бідність і страждання є усюди. 

– Це один зі створених мною центрів допомоги бідним. І їх катастрофічно не вистачає, не тому, що їх мало, а тому, що подібних людей, яким потрібна допомога, більшає і більшає. Тут живуть в основному переселенці через напади монстрів, які не змогли реалізуватися на новому місці чи валанці, яких обмежують у правах і принижують. Але й тутешніх бідняків вистачає. Проблема в цілому у відсутності можливостей для простолюдинів. Я виділяю гроші на це з державної казни, але їх теж не вистачає.

– А якби допомогли аристократи? 

– Дворяни роблять щось лише тоді, коли це приносить вигоду. Вони витрачають сили лише на те, щоб розширити владу і ще більше розбагатіти, вважаючи простих людей меншовартісними.

– Тобто лише Королівська сім'я намагається підтримувати простих людей?

– Виділені кошти, яких вдалося добитися на це – мізерні. Частіше я списую гроші з казни на нібито куплені коштовності й сукні для мене.

Жах. Як кажуть, багаті багатіють, а бідні бідніють.

– Простих людей не підтримуватимуть, поки це не ухвалить Королівська Рада і навіть якщо це підтримає король, чий один голос важить за десять, цього все одно не достатньо. Звичайно, я знайшла людей, які теж жертвують гроші на подібні центри, де людей лікують і де вони можуть жити. Зазвичай, це дрібна аристократія: барони й віконти, які не надто запишалися собою. Але ти ж розумієш, що й відповідних статків, щоб допомагати суттєво, у них немає. Ще є кілька винятків вищого статусу, наприклад, твій батько, проте їх дуже мало.

Лють. Ось що опанувало й до країв заповнило моє серце.

– Мерзотники, дворяни живуть лише завдяки народу! Як можуть так жорстко, так по-свинськи чинити з живими людьми!

Коли перша хвиля злості з глибоким диханням пройшла, я помітила насмішкувато-веселий погляд принцеси.

– Чому… Тобі весело..?

– Просто я не помилилася в тобі, – ніби звикла до побаченого принцеса.

Заспокоїтися, як і Тіана. Думати раціонально. Емоційністю я нічим не допоможу.

– Що можна зробити?

– Боротися з корупцією і жадібністю аристократії. Допомагати бідним. До речі це ще роблять маги. Не так фінансово, але тепер дуже багато звичайних людей, які мають дар до магії живуть забезпеченим життям. Хоча раніше до Вежі та Магічних академій потрапляли лише аристократи. Це теж покращило ситуацію.

Цікаво про Вежу… Але важливіше інше.

– З корупцією боротися звичайно треба. Але що як поглянути на ситуацію й з іншого боку?

– Що ти маєш на увазі? – Зацікавлено спитала Тіана.

– Ну що як не боротися з жадібністю дворян, а підтримати її?

– Я що помилилася..?

– Ні, не так. Що як скористатися цією жадібністю?

– Тобто?

– Ну, подумай. Невже ні разу не приходило у голову? Від благодійності є певна вигода. Хоча й у довгостроковій перспективі.

Тіана з нерозумінням, питально дивилася, чекаючи пояснення.

– Якщо допомагати біднякам, то вони будуть любити тебе. Можна бути героєм-спасителем у їхніх очах. Отримати їхні серця і тоді… Тоді люди почнуть селитися на твоїх пустих землях, як у "доброго господаря". Більше працівників-селян, більше платників податків. Отже, більший заробіток. Ось тобі й вигода для аристократів. І люди мають хліб. А там головне слідкувати, щоб багатії добре до людей ставились і забагато собі не дозволяли, тобто обмежити правилами…

Тіана мовчала, лише згодом сказала:

– Свіжий погляд. Ти права, я так зосередилася на боротьбі з дворянами…

– Все ж ними, тобто з нами, можна домовитися, хоча й контролювати треба. 

– Проте, це лише ідея. Між нею й реалізацією величезна прірва. Але тепер я знаю, що ще можна зробити.