Розділ 19. Лицарі і слуги

Ранок почався з грандіозної новини:

– Я вирішив дати тобі посаду Голови лицарів.

– Що!? Керувати твоїми особистими військами?

– Нашими.

– Тату, не приймай за образу, але ти з глузду з'їхав?

– Абсолютно впевнений. Це чудовий організаторський досвід.

– Я ще навіть не завершила навчання. До того ж керувати можна доручити й частиною маєтку і її документообігом, а не лицарями.

– Я точно знаю, що це було б нудним для тебе, – задоволено усміхаючись, сказав тато.

– Тату, але така посада заради "весело"... Нічим хорошим не закінчиться. Чому не Адам?

– В Адама часто завдання від короля, надто часто від'їжджає. Зараз виїжджаю у справах я. Спробуй. У тебе три місяці, – повністю задоволений собою вийшов з моєї кімнати батько. 

От же ж..! Як вб'є щось собі в голову! Я навіть не встигла відмовитися.

***

За близько два місяці, слуги стали більш розслабленими, через відсутність істерик. А недавня розмова, яку я підслухала, зробила ставлення до мене ще кращим.

***

– Знаєш, не так давно Бетсі розбила вазу у кімнаті панни.

– Надіюся, вона вже знайшла нову роботу, але головне – вона ціла?

– Та ні, тобто… Панна нічого не зробила. Не звільнила, не кричала і не вдарила.

– Та ти жартуєш!

– Чесно, можемо знайти Бетсі та розпитати, але я сама бачила! Мало того, наша панна відправила її до лікаря перемотати порізаний палець, а мені й іншим сказала просто прибрати уламки. І спокійно продовжила читати.

– Знаєш, а за останній місяць, чи й більше, не було ніяких скандалів і нікого не вигнали...

– А я давно казала, що панна Маріелла – добра, – втрутилася Лана.

– Ти просто недавно працюєш. Хоча вже особиста служниця, – роздратовано сказала перша.

– Панна привела тебе місяць тому, і відразу назначила близькою до себе, – так само швидко змінився настрій іншої.

– Я така рада служити вам, моя панно, – перекривала Лану перша, поки я, підслуховуючи із-за колони, розсердилася. – Чи як ти завжди говориш? Виходить, панна любить таких підлабузниць як ти.

Не знала, що через мій вибір, у Лани такі погані стосунки з іншими слугами.

– Ви нічого не знаєте! Якби… – Почала схлипувати дівчина.

Якщо зараз вийду і захищу її, то ставлення до неї стане ще гіршим, але залишити все так…

– Якби не панна Маріелла, якби вона не взяла мене сюди працювати, то мої брат і сестра, як і я, померли б з голоду і холоду! 

***

На прогулянці по столиці – Саваді – я збиралася перейти дорогу до бутика.

Хлопчик років десяти й дівчинка, якій десь шість, тримаючись за руки, у простому старому, але чистому, одязі, теж збиралися пройти між двома рядами возів і карет.

З однієї сторони з'явився вільний прохід, я вже хотіла піти, але з іншого з'явився віз, тому я залишилася на місці, діти ж, не глянувши в другий бік, зібралися йти.

Різко хапаю їх за коміри. Транспорт промчав повз. Діти ж шоковано переглянулися, побачивши мене.

– Дякуємо, панно.

– Обережніше, – холодно і відсторонено сказала.

Я збиралася йти куди хотіла, але дівчинка неочікувано схопила мене за рукав:

– Панно, вибачте, але хочете цукерку? Я берегла одну для себе і сестри, але свою віддам вам!

"Яка смішна нахаба. Я можу купити собі гору якихось цукерок." – подумала тоді, але нічого не сказала.

Хлопчик м'яко відтягнув її від мене.

– Вибачте, вона ще мала, – трохи налякано сказав він.

– Я не мала! Лана завжди казала віддячувати людям! Тоді може хочете на чай?

"Ця дрібнота забавляє."

– Нехай, – лише кинула на згоду.

Дівчинка проясніла, а хлопчик навпаки похмурнів.

Так я вирішила провести їх до їхнього дому.

– Ви тут живете..?

Повністю розвалений з одного боку будинок, зовсім не прикривав від холоду, лише після цього я звернула увагу на те, що обоє дітей шморгають носом.

Увійшла всередину, де показалася русява дівчина. Її молодша сестра розповіла, що сталося, і русявка, яку дрібнота назвала Ланою, розгублено почала говорити:

– Я не знаю, як вам віддячити…

– Що сталося з цим будинком?

– Сюди врізалася карета.

– А відшкодування?

Лана не відповіла, проте маленька дівчинка вигукнула:

– Поганий дядя сказав, що це ми винні та ще й забрав мамині й татові коштовності!

"Якийсь аристократ".

– А ваші батьки?

– Дядя у білому одязі відспівав, щоб вони були щасливі на тому світі!

Безжурне обличчя дівчинки говорило, що вона не усвідомлює повністю про що говорить.

Я нічого не відповіла.

– Скільки тобі років? – звернулася до найстаршої.

– Сімнадцять.

– Ти десь працюєш?

– Я прибираю у купців.

– Цього, як я бачу, зовсім не вистачає, щоб утримати себе і дітей.

Дівчина похнюпилася, нічого не сказавши.

– Швидко вчишся?

– А вам яка справа? – обурена моїм нахабством, розсердилася дівчина.

– Як що до того, щоб працювати у мене? – не звернула на це жодної уваги я.

– Чому я маю вам довіритися?

– Вибір у тебе невеликий.

Глянула у бік дітей, які сиділи на підлозі напіврозваленого будинку, шукаючи куток, де не був би вітер. Відсутність стола й інших банальних речей говорила сама за себе.

Лана не довго думала, бо я мала рацію.

Я не сказала їй точно хто я, і де саме вона буде працювати, але забрала усіх з собою, діти не мають жити в таких умовах.

Коли показався маєток, усі втрьох ахнули від здивування.

Лана швидко вчилася, з усіх сил.

– Будеш моєю особистою служницею, – за якихось два тижні сказала.

– Але я…

– Не відмовляйся. Додаткові гроші тобі не зайві.

***

Мені було шкода дівчину, але більше я хотіла виростити вірну людину. І це було просто зробити з такою доброю, щирою і совісною дівчиною. Наївні люди тебе не зрадять.