Розділ 16. Фестиваль. Частина третя

– Позмагайтеся у нашій грі! 

Озирнувшись, я побачила дві бочки, які поряд стояли за два метри далі за прилавком, людей зовсім не було.

Арне поволік мене до тієї лавки. Куди..? Виглядає не надто захопливо, але не встигла заперечити, як хлопець вже питав чоловіка: 

– Що за гра?

– Потрібно зі зв'язаними руками кидати яблука у бочку, хто влучить більше разів, той і виграв. Але переможець отримає невеликий приз тільки якщо перетне помітку в кількості влучень.

– Не дуже горю бажанням спробувати.

Чоловік розтулив рота, хотівши, мабуть, вмовити мене, але найкраще це змогла зробити одна-єдина фраза Арне, на яку я по-дитячому повелася:

– Що, відразу здаєшся?

Дивна гра, але азарт втерти носа цьому зарозумілому магу, особливо хотілося стерти цю посмішку з лиця, змушує погодитися. Проте я не можу програти.

– І не подумаю, – впевнено ведуся.

Я з викликом глянула Арне в очі, ця серйозність розсмішила його.

– Ми граємо, – радісно сказав він організатору.

– Без махлювання! – додала.

– Аякже, – без будь-якого сумніву в цьому промовив, – яким би нікчемою я був, якби у такому змаганні з тобою шахраював?

Не сердитися, не сердитися. Просто провокація.

Коли все підготували, руки були дуже незручно зв'язані за спиною, та я зосереджено витріщалася на гору яблук.

– Один. Два. Три. Почали!

Взявши зубами одне яблуко, відвела голову вбік, замахнулася і жбурнула. Воно пролетіло мимо, влучити, навіть підняти його, важче, ніж здається. Впевнена зі сторони ми виглядаємо дуже кумедно й дивакувато, але дух змагання і повне небажання програти не давали довго думати про це.

Знову і знову брала зубами солодкі яблука, жалкуючи, що взагалі взяла в цьому участь, тепер хотілося просто спокійно їсти ці фрукти. Гора потроху меншала, часу спостерігати за Арне і його кількістю влучень зовсім не було. 

Трохи втомлена цим дурнуватим заняттям, проклинаючи мотузки на зап'ястках, продовжувала, як мавпочка, носити та кидати зубами фрукти.

Аж поки, ми одночасно не закінчили кожен свій кидок, і не залишилося одне яблуко, від чого ми з Арне налетіли на нього й одночасно вкусили з двох боків. Наші носи стикнулися, гаряче дихання обох злилося і насмішкуваті очі виявилися зовсім близько. Здалося, що ця мить сповільнилася.

Через погляд з перчинкою в очах і близькість облич, з такою оригінальною перегородкою між лицями, я знову збентежилася, впереміш зі здивуванням цією абсурдною ситуацією, і широко розкрила очі.

Але хлопець швидко скористався моєю затримкою і цей хитрий погляд враз віддалився. Більша частина яблука, яка виявилася в нього, була різко кинута в бочку прямо в ціль, а в мене ж в роті залишився лише вкушений шматочок.

От же ж..! Різко змінилося здивування на обурення. 

Коли власник лавки нарешті звільнив мої руки, я думала про те, як неприємно м'язи щелепи боліли від напруження. 

Ми з Арне вмостилася поряд прилавка на в'язаних кріслах, поки чекали результатів, я незадоволено зиркала на хлопця, він же ж забавлявся з мене. Як і весь час фестивалю. Але мені самій хіба не було весело? Ця думка трохи заспокоїла.

Власник прилавка розвернувся і виголосив:

– Перемога за молодим добродієм! Правда з різницею лише у два яблука.

Арне, не приховуючи потіхи, витріщався, через цей вираз обличчя хотілося добряче вмазати по пиці декого.

– Також ви обоє перетнули межу, щоб забрати приз. Але, на жаль, забрати можна лише один. Вибирайте, що сподобається.

І він дістав величезну скриню, всіяну дрібними камінцями та із хитромудро виготовленою застібкою. Організатор швидко поклацав щось у механізмі й вона відкрилася, відкриваючи погляду вміст, тоді відійшов на кілька метрів, щоб покурити.

– А могла б вийти нічия, – сказала, розглядаючи різні дрібнички зі скрині.

– За умови, що ти після того, як перетягнула б яблуко на себе, влучила б.

Чомусь спогад змусив знову трохи почервоніти.

– Ти в будь-якому разі не виграла б, але твій результат і так приголомшливий.

Похнюплена, скривилася від цього самовдоволеного тону.

Довгов'яза рука знову скуйовдила моє волосся, локони хвилястим водоспадом впали на очі.

– Не сумуй, хочеш віддам виграш тобі?

– Якою б нікчемною я була, якби взяла твій виграш собі? – гордим тоном виголосила, ніби промову.

– Мстиш мені? 

– Зовсім трохи.

Далі я глянула у зоряне небо, втративши будь-який інтерес до сувенірчиків. Якось відкинувши всі думки з голови, насолоджувалася з хвилину прохолодним нічним повітрям.

– Слухай, а треба ходити з тобою частіше, – вивів із задуми Арне.

В його руках була маленька книжка з об'ємною фігуркою змійки на обкладинці, але вся в пилі та зламаним кінчиком хвоста. 

Не зрозумівши до чого він, промовчала. Коли маг побачив мій питальний погляд, то додав:

– Щастить поряд з тобою, ніби з амулетом на удачу. 

Ого, мені здавалося в нього язик відсохне, якщо скаже комусь добре слово.

– Що ж такого в цій запиленій книжечці?

Почувши мої слова, Арне провів рукою в повітрі та після бляклих іскор, хвостик змійки став закручений спіралькою, а сама вона засяяла темно-матовим зеленим кольором.

– Традиційні магічні заклинання невеликого регіону. 

Не побачивши ні тіні захоплення чи інтересу до його слів, він пояснив:

– У кожному, навіть маленькому, селі чи між зовсім близькими, багато років тому були відмінності у творенні магії. Тут багато того, про що я нічого не знаю.

– Що вона тут робить?

– Як видно по цій скрині, її використовували ще років сто п'ятдесят тому, складали цінні речі. Книги достатньо дороге задоволення, особливо раніше, тому вони туди теж потрапляли. Так часто їх і знаходять.

Після цього я з посмішкою сказала:

– Якщо я така корисна, то зараз вибір наступної розваги точно за мною.