Розділ 15. Фестиваль. Частина друга

– Вітаю з виграшем! – сказав старий.

Коли ми відійшли з маленькою скринькою, то вже була глибока ніч, але свято лише починалося. 

Та через знайомий голос я обернулася.

– Прийшли! То що ми перші!? – схвильовано звернулася Ліліан до дідуся.

– На жаль, ні. Приз уже забрали.

І він вказав у нашу з Арне сторону.

Так ми зустріли Алана, Каллена, Дейма і Ліліан, які здивовано витріщилися на нас, а я на них. Вдруге за день зовсім не очікувала їх побачити. Тоді помахала рукою і променисто усміхнулася. Впевнена, моє самовдоволення розізлило хлопців. 

Ліліан підійшла, після формального привітання з Арне, на що той не відповів і проігнорував,  тоді дівчина, надувши губки, поцікавилася:

– Чому ти так несподівано зникла? Я не знала, що й думати. Вистава, як і більшості, нудна для тебе?

– Ні-ні, не в цьому справа. Вибач, що не попередила, просто я згадала лише коли почала дивитися, що бачила вже цю п'єсу. Назва геть вилетіла з голови, – напів збрехала, щоб не засмутити її.

– О, ясно. 

Арне все ще, не рухаючись, спостерігав.

– Ми збираємося подивитися на виготовлення годинників й інших механізмів, – глянула Ліліан на своїх супутників, які залишилися біля прилавка.

– Тобі це подобається? – зобразила, ніби не знала.

– Я чудово знаю, що це не заняття для панни, але тато… Тобто чоловік, що мене виховував у дитинстві, виготовляє механізми і я змалку їх люблю, – жалісно розповіла вона.

– Вау, дуже цікаво… А ти вмієш щось майструвати?

Дівчина присоромлено кивнула.

– То хочете з нами?

Арне якось холодно дивився на Ліліан, а вона м'яко усміхалася, зиркаючи то на мене, то на хлопця.

– Маріелло, – чомусь я легенько здригнулася, він вперше назвав мене на ім'я, – хочеш, щоб я розповів тобі, коли щось дізнаюся?

Він про кам'яну плиту?

– Так… 

– Вибачте, панно Ліліан, – перебив і не дав договорити, – але ми домовилися, тому нас чекають деякі інші цікавинки ярмарку.

Якось дивно посміхнувся Арне, ніби вишкірився звір, і, схопивши за руку та не давши попрощатись, потягнув мене кудись далі до розваг свята. 

– Ей, ти чого? Хіба ти не збирався наглядати за своїм другом? – спитала, коли ми вже відійшли достатньо далеко. 

Здається, доведеться знову перепрошувати перед білою ланню.

– Дейм хай вже робить, що хоче. До того ж я був зацікавлений у спостереженні за білявою видрою і вже побачив достатньо. 

Що?

– Не називай її так!

Арне нічого не відповів, я не бачила його обличчя, бо він йде попереду й веде мене… Лише щойно помітила, що ми йдемо, тримаючись за руки. Прохолода його долоні, змусила щоки навпаки нагрітися. Ці довгі витончені пальці, що м'яко тримали кінчики моїх, підійшли б художнику чи музиканту, а моя, менша, рука виглядала тендітною, і, має здаватися йому гарячою. Хотілося взятися зручніше, але це бентежило, або вивільнитися, але я не наважувалася, ніби загублюся, якщо відпущу. 

Мабуть, збоку ми виглядаємо парочкою: лише вдвох, за ручки, у прекрасному місці для побачення, де все всіяне дрібними романтичними вогниками, які схожі на впалі з неба зорі.

Так, Марі, швидко відкинь абсурдні думки!

Запах їжі на іншій вулиці змінився пахощами фарб, глини, тканин й інших матеріалів. Я зупинилася, тоді все ж забрала руку і сховала за спиною. Цей жест викликав посмішку в Арне й, теж зупинившись, з танцюючими бісиками в очах він сказав:

– Чим хочеш зайнятися?

Оговтавшись від якогось дурнуватого туману в голові, випалила:

– Чого ти потягнув мене без згоди!?

– Ой, перепрошую, мені здалося ти погодилася.

Його награність роздратувала. Але я нічого не сказала і не зробила, тому що увагу привернув заклик:

– Поспішайте, скоро почнуться творчі змагання: з гончарства, малювання, шиття, співів, ковальства й багато іншого! Прямо зараз почнеться музичне! На звання найкращого музики!

Намагався, мабуть, зірвати голос оголошувач, тоді помітила, що навколо сцени у цій частині фестивалю почали збиратися глядачі, які вмощувалися на дерев'яних лавах, та охочі спробувати. Очі Арне зблиснули інтересом та якимось скептицизмом, що межував зі зневагою до простакуватих хлопців і дівчат з інструментами.

– Якщо не маєш пропозицій, то ходімо.

– Тільки не кажи, що глибоко в душі тонкий лірик і романтик.

– Ох, моє бідне серденько стислося з болем від таких жорстоких слів.

Коли хлопець заплатив за участь, почалися перші виступи, не сказала б, що було серед них щось особливе, але й не погано. Окрім одного бідолахи, що через надто перебільшене хвилювання зіграв нікудишньо, але я впевнена, що насправді він не грає так жахливо. Можна було почути абсолютно різну гру: рояля, віолончелі, лютні, арфи та інших.

Арне, тепер впевнена, з насміхом і легкою зневагою дивився все це, поки не прийшла його черга. 

Ще від початку музичного конкурсу він змінив сніжний, надто помітний, колір волосся на каштановий. Коли підіймався на невисоку, просту сцену, скоріше навіть просто підвищення, в його руках вже була скрипка.

Тонкі пальці підняли смичок до інструменту і мелодія полилася рікою. Весела й жвава вона закликала до танцю, шалено бігла ясними чіткими звуками, що товклися один за одним. Тоді стала литися швидше й швидше, вже не струмком чи річкою, а гучним густим водоспадом, якось сердито й войовничо. Згодом гра стихала, ніби спокійна водна гладь і звуки повільно ставали глибшими й тужливішими, ніби на дні водойми. Мелодія обірвалася різким акордом-закінченням.

Що ж, визнаю – гарно. І саме те, що зухвалість Арне можна обґрунтувати, дратує понад усе.

Гучні оплески й свист залунали від глядачів і судді змагань глянули так, ніби переможця вже знайдено. Після легкого поклону він спустився й, нахилившись, шепнув, тепле дихання обпалило вухо:

– Знайдімо ще якусь розвагу. Тут вже нудно.

І, легенько взявшись за край мого рукава, вивів вглиб фестивалю. Я не пручалася.