Розділ 12. Полювання. Частина друга

Вітер радісно свистить у вухах і розтріпує волосся у всі боки, серце наповнене азартом, адреналін загострює відчуття. Величні дерева швидким потоком пробігають перед очима.

Моя біла, в коричневих плямах, кобила невгамовно мчала по мальовничому лісі. Найпрудкіша і найвитриваліша, але любить ображатися. Якщо хоч раз забути принести їй на десерт цукор або яблуко, то наступного разу, як зберешся на ній покататися, буде тікати чи брикатися до останнього.

Нагородами за змагання є коштовне каміння, часом рідкісні речі чи антикваріат (щороку по-різному). Незмінною залишається тільки золота статуетка у формі лука — її дають тому, хто збере найбільшу кількість балів. За кожну впійману звірину, в залежності від розміру і рідкості, отримуєш певний бал. В кого найбільша сума усього впольованого – той і переможець.

Мені не перемогти через нестачу досвіду, переможцем буде – Дейм, як і минулого, і позаминулого разу, але й не це мені потрібно.

Скоріше сколихнути суспільство.

Є одна деталь з твору, яка мені допоможе. Рідкісний драгарський кабан – величезна тварина, за яку дають сто балів, коли друге місце за кількістю балів займають олені та лані лише по тридцять. Але й діло не в цьому, а в тому, що вже сім років ніхто зі змагань не привозив цього звіра. Якщо у мене вийде, ось і прямий доказ, що жінки не слабка стать. Цього захотіла принцеса в обмін на допомогу у розриві заручин, коли дізналася, що я вмію стріляти з лука і їздити верхи. Точніше, вона сказала, що середніх результатів і участі буде достатньо, але я використаю перевагу у знанні невеликого проміжку часу у майбутньому.

До віддаленого місця лісу, де за книгою був кабан, їхати верхи аж півтори години. Я склала туди детальний маршрут. Не думаю, що встигну спіймати щось іще, якщо лише дорога забере три години. Невідомо скільки часу витрачу на звіра і трохи відпочити захочеться.

Коли я нарешті дісталася потрібного місця, то прив'язала свою кобилу до дерева біля річки.

Тепер треба максимально уважно і тихо обходити околиці. 

Кабани нічні створіння, що люблять в день вирити ямку і лежати до вечора. Їсть удень тільки в тих місцях, де впевнений, що його не потурбують.

Повільно, намагаючись не видавати жодного звуку я ходила з годину, поки вдалині не побачила те, що шукала. Вітер дув з мого правого боку, треба стати так навпроти кабана, що спокійно хрумтів червоненькими ягодами, щоб бути проти вітру. У цих звірів не надто розвинений зір, але чудовий слух і нюх.

Коли я підійшла трохи ближче, а вітер віяв у лице, то стала роздивлятися тварину. Кажуть, що звичайні вепри важать до двохсот п'ятдесяти кілограмів, але цей був точно більший вдвічі, якщо не втричі.

Тіло кабана, покрите жорсткою шерстю, мало щільну і мускулисту будову. У звіра витягнута голова з великими та настовбурченими вухами.

Фіолетова смуга на спині й такого ж кольору ікла говорили, що він драгарський – є легенда, що колись було плем'я Драгар, яке приручило їх і їздило на них як на конях.

Я слідкувала за хвостом. У кабанів, як і у свиней, є звичка безперестанку радісно махати хвостом, коли їдять, але якщо звір припиняє, отже щось привернуло його увагу і навіть коли він не відривається від їжі, то все одно вже слідкує за чимось іншим.

Кабан повернув голову у мій бік. Серце припинило стукати. Наполовину схована за деревом, я припинила рухатися і стала, як вкопана. 

І він знову продовжив їсти. Не побачив. Полегшено видихнувши, я продовжила підкрадатися.

Коли дерева були не так близько, я пригнулася і стала ховатися за кущами. 

Поки, як часто буває коли читаєш подібні моменти, щось не хруснуло під ногами. 

Хвіст кабана повис без руху. Я тихо сіла на коліна й опустила голову, щоб повністю сховатися за кущами.

Точно не знаю скільки так просиділа, слухаючи лише швидке серцебиття, але коли осмілилася трохи піднятися і глянути, звір знову був повністю зосереджений на їжі.

Декілька кроків… Ще декілька кроків.

Половина роботи виконана. Я у достатньо зручному ракурсі бачу здобич. 

Дістаю стрілу і натягую тятиву, щоб була як струна. Цілитися треба трохи далі лопатки: так задіну серце і звіру буде важко втекти. 

Глибоко вдихаю і видихаю. Треба заспокоїтися. Або все або нічого. Або я повернуся з пустими руками або здивую всіх.

Цілюся… І стріляю.

Вереск, від якого закладає вуха. Не впевнена чи влучила, бо кабан крутиться і брикається.

Три стріли одна за одною, що потрапляють у бік. Дві з одного боку, одна стріла з іншого.

Звір валиться додолу. Декілька хвилин я спостерігаю, як важко і рвано він дихає. Влучила.

Коли він ослаб, я наблизилася і дістала тонкого довгого ножа й мотузку. Зафіксувала мотузками звіра за задні та передні ноги. Той вже не надто брикався, але все ще злісно рохкав.

Він якраз був на правому боці, тому я встромила ніж в серце тварини. Після чого деякий час утримувала лезо, поки звір не затих, і вийняла з рани, притримуючи чистою щільною тканиною.

Серце защеміло і закололо, ніби це мене проштрикнули декілька разів гострим ножем. У грудях заклубочилося відчуття важкості. Стало дуже сумно і шкода його. Коли кабан випустив останній подих, я м'яко провела по кольоровій смузі.

– Вибач, мені дуже шкода. Полювання заради забави й справді бридка штука. Надіюся, що якось зустрінемося на тому світі.

Після того, як я мовчки простояла над ним з хвилину, почала витирати руки. Такого точно не довезеш на одному коні, звір його розчавить. Я відкрила його щелепу і зібралася вирізати ікло.

Поки шурхіт листя і чужі кроки не змусили різко обернутися і з луком і, вже з витягнутою стрілою, розвернутися у сторону звуків. 

– Допомогти? Ви так точно не дістанете бивню.

Дейм, який невідомо звідки взявся і як довго слідкував, на диво серйозно запитав. 

– Навіщо це вам?

Він, пронизливо дивлячись, знизав плечима.