Розділ 9. Вир інтриг. Частина третя

Ранок у моєму майже безтурботному житті, як зазвичай, почався з одного й того ж самого. Спочатку дорога до зали при вході в маєток, що тягнеться через закручені коридори. 

Я підійшла до портрета жінки з точно таким же волоссям як у мене: кучерявим рудим і довгим. Її лагідні очі щоранку давали сили й сповнювали спокоєм. День у день, ніби необхідність чистити зуби, була одна й та сама процедура: я кілька хвилин, мов уперше, роздивлялася кожну рису обличчя, кожну цятку ластовиння усміхненої матері. Поряд був портрет всієї сім'ї. Мама, тато, десь восьмилітня я, старший брат Адам і молодший – Симон. Сьогодні має приїхати Адам із лицарського завдання з Валанги. Поки чекаю обіду, читаю пригодницький роман і, як зазвичай, закладаю за щоки тортик з чаєм.

***

Мене перервав стук у двері.

– Моя панно, старший панич у Сонячній кімнаті, просив покликати вас, – з виховано опущеною головою прощебетала Лана – мила русява служниця, яка видається схожою на маленьке курча.

– Передай йому, що скоро буду.

– Мені допомогти вам зібратися? 

Я кивнула. Не думаю, що тепер знайду когось вірнішого за неї.

Тоді я спустилася до відкритого майданчика для відпочинку, куди завжди потрапляють сонячні промені. Світловолосий хлопець з яскраво вираженими вилицями та широким підборіддям пив вино зі срібної, оздобленої рубінами, чарки. Гострі очі, як і рухи, поза — все говорило про твердий характер, про який знали всі, хто знайомі з Адамом. Хоча сім'я знає його і з іншої сторони.

– Привіт, брате! – я м'яко усміхнулася, будучи у простій зеленій сукні з широким чорним поясом і кольє із темних каменів.  – Погода дуже гарна тому я вирішила, що краще накрити на терасі. Спеціально для тебе приготували м'ясо перепілки й відкрили вино.

– Ти таки вирішила одягнутися нормально? – гострим поглядом оглянув мене брат.

Я ж всілася на стілець не надто турбуючись про поставу та відповіла:

– Хіба тато не написав тобі листа? – ковток м'ятного чаю освіжив горло.

– Що ти тепер змінилася? Для батька достатньо щоб ти усміхнулася і все, ти пробачена за будь-що. Що важливіше, як так вийшло, що ти впала в Даньон?

– Я випадково.

– Завжди ти ні до чого.

Потрохи закипаю.

– Думай як хочеш. Я старалася зустріти тебе привітно, ми тільки побачилися, а ти вже причепився.

– Дуєшся?

Здається моє обличчя залишилося спокійним…

– Брате.

– Все одно скажу…

Я відстороненим голосом перебила:

– Я може і не найкраща, але чому ти настільки мене не любиш?

Адам здивувався. Що своєю чергою здивувало мене. Тобі він зам'явся:

– Я… Я зовсім не люблю тебе.

– Добре, якщо так, тоді чому ти не навістив мене, коли я була у тяжкому стані?

Він помовчав, тоді закрив обличчя рукою.

– Завдання. Я сказав, що поїхав на завдання до Валанги, але насправді, я був в Улузькому лісі...

Я витріщила очі.

– Ти що дурень!? І це ще я не обдумую своїх вчинків?

– Послухай… Про це не говорять. Там зараз відбувається жах. Відпускати зовсім не хочуть і це прямий наказ короля. І ще… Мені здавалося, якщо навідаюся, то ніби ми бачимося в останнє… По дурному, знаю. Вибач.

Я помовчала.

– Нехай, але хіба ти не завжди косо дивився на мене?

– Марі… Ти легковажна, не хочеш брати ні за що відповідальність, вітер в голові. Наші батьки надто розпестили тебе. А десь з чотирнадцяти стала надто горда, егоїстична, постійно істерила. І тато з твоїх чотирнадцяти став ще більше потурати тобі. –  Він тяжко видихнув, перед тим як продовжити. –  Мені здавалося, що буде чесно, якщо я буду суворим з тобою. Що це якось врівноважить тебе. Я не знав, що ти думала зовсім інакше.

Я й справді була такою. 

– Думав ти розумієш.

– Саме так, читала твої думки. От сам такий мовчун, а мені вгадуй твої почуття?

Він усміхнувся.

– Пробач мені, Марі, – щиро і з жалем вимовив брат.

Я видихнула, встала. Тоді підійшла і розкрила руки в сторони.

– Обніми сестричку, яку давно не бачив.

Адам засміявся, піднявся і міцно стиснув в обіймах.

– Ти ще таке дитя.

– Я тебе зараз вдарю.

Це ще більше розсмішило його.

– Як ти почуваєшся?

– Все зараз чудово. І обіцяй частіше говорити про почуття, ясно?

– Обіцяю.

Не дивлячись на те, що Адам говорив, він піклувався про мене. Хоч і по-своєму. Наприклад, вчив мене рукопашному бою. Часто витягував у дитинстві з різних неприємностей.

– Тепер мені пора на уроки.

– Дивись не перестарайся, – глузливо сказав він.

– Знову за своє?

Не треба піддаватися.

***

Коли я з легким серцем і азартом розійшлася з братом, він пішов відпочити з дороги, а я стала готуватися до зустрічі з учителями.

Сьогодні мене чекають етикет і історія.

– Вітаю, моя панно.

Я елегантно поклонилася.

– Будь ласка, прочитайте ось цю і цю главу. Якщо щось буде не зрозуміло — сміливо запитуйте.

Я покірно почала читати. 

Через декілька таких занять я подумала, що вчитель історії, що був вже у поважному віці, не професіонал своєї справи.

Замість того, щоб вчити мене, я вчилася сама. Тоді навіщо він мені потрібен?

Але, коли я поставила питання, він вдумливо і розгорнуто відповідав, тому з часом я стала все більше питати, просто тому, що слухати вчителя було цікавіше.

Але згодом він змінив підхід до мого навчання — ми стали обговорювати події. На диво, його справді цікавило, що я думаю, це дозволяло говорити вільно.

Вчитель припинив халтурити та став серйозним до мого навчання.

Тому я зрозуміла, що це, мабуть, була його тактика. Прицінювався який в мене потяг до навчання, чи готова я працювати й, чи варто витрачати час на мене. Він один з найкращих вчителів академії, до того ж відданих роботі, впевнена вмовити його було не просто.

Були й дні, коли ми просто розмовляли.