Розділ 3. Початок. Частина третя

Тепер можна відправитися до "головної героїні". Мені неспокійно на душі, не дивлячись на те, що за спробу зашкодити я поплатилася. Я відчуваю провину перед нею, хоча не розраховую на її прощення, головне – перепросити для себе. 

Маєток сім'ї Ліліан знаходився не так далеко, але карета – не автомобіль, три години я роздивляюся природу за вікном карети. Якщо вона зараз не вдома, чекатиму, поки повернеться. Все-таки, я намагалася скинути її у воду.

Неввічливо відправитися не попередивши, але я боялася, що якби написала листа, то мені відправили б відповідь, що панна Ліліан не зможе прийняти мене найближчим часом. Переводячи з лицемірної ввічливості, яка є невіддільною частиною аристократського суспільства, це означає: "Не смійте приходити сюди!". А так, виставити мене за двері буде неймовірною грубістю, що в рази перевищує не відправлене попередження про приїзд.

Сонце майже зайшло, коли я чекала на лавці з початку саду дозволу увійти, хоча мені запропонували пройти у вітальню маєтку, проте я відмовилася, тому що погода була надто приємною. Стежка з дорогої бруківки вела далі, до маєтку з витонченими фасадами, невеликими двориками, відкритими аркадами й пів сферичними куполами. Орнамент з головним символом – світлом – цятками вкривав стіни. Будівля була не зовсім типовою на цей час, тому що не намагалася бути пишною і помпезною за модою, а скоріше нагадувала стриманий і делікатний замок. Поки я спостерігала за шелестом молодого листя і слухала чарівний спів птахів, з головного входу до мене, в променях оранжевого неба, вийшла Ліліан. 

Золоте, налите сонцем волосся і, блакитні очі, що, здається, завжди сяють ніжністю. Що я там казала про свою красу? Забудьте. Здавалося, її лице та й вона вся, випромінює світло. Ось що означає головна героїня – зовсім не помітно, що сонце зайшло поряд з цією панною. Кожна риса: трохи пухкі та рум'яні щоки, маленький носик та низький зріст — усе робило її вигляд милим. Мої очі цього не витримують! Якщо судити лише із зовнішності, то прізвисько "біла лань" їй однозначно підходить.

– Вітаю вас, панно Ліліан. Прошу вибачення за те, що не попередила вас про свій візит, – почала я.

– Здрастуйте, панно Маріелло, – теплим голосом відповіла дівчина. – Нічого страшного, це дрібниці. Запрошую пройти за мною. 

Коли ми пішли глибше в сад, насичені та солодкі запахи квітів приємно залоскотали ніс, а стежка, що вела до ажурної альтанки, виглядала так природно, ніби прогулюєшся по лісу, а не створеним людьми садом.

– Серед весняних квітів у саду, що тільки розквітли, щоб показати всю свою красу, буде спокійна атмосфера, щоб поговорити, – сказала господарка, м'яка усмішка розпливлася на її обличчі, ніби в ангела.

Кольорове, рожево-помаранчеве світло укутало тінями кожен листочок і пелюстку, все виглядало немов фотографія з фільтром. 

– Як ви після всього..? – спитала Ліліан.

– Дякую, в порядку. Я не буду тягнути кота за хвоста…

– Перепрошую?

Упс. Забула, що такими висловами виховані дівчатка не користуються.

– Тобто не забиратиму ваш час. Хочу принести своє найщиріше вибачення за мої вчинки по ставленню до вас: брехливі чутки, образи просто так і найбільше, звичайно, за те, що становила загрозу вашому здоров'ю. І хочу подякувати з щирого серця, що про останнє мало хто знає. 

– Все в порядку. Я зовсім не постраждала. Хочеш… Тобто хочете чаю? – широко посміхнулася вона, показуючи білосніжні зуби, – Вибачте, я ніяк не можу звикнути звертатися до всіх ввічливо.

Це не дивно, коли все життя прожила простою людиною. Але… Справді? Так просто? Вона або надто наївна і вважає, що у цьому світі її завжди хтось захистить або чудово грає. Надіюся вона не зібралася мене отруїти. Якщо так, то, люба, тебе тільки й чекають в Голлівуді.

– Можете говорити зі мною неформально, – запропонувала я.

Її погляд ще більше засяяв.

– Тоді ти теж. То як?

 – Ні, дякую. Якщо зараз виїду, встигну дістатися додому не надто пізно.

– Тоді залишайся. Я попрошу слуг підготувати кімнату. 

– Не буду зловживати твоєю добротою. Якщо колись знадобиться моя допомога, можеш сміливо звертатися, буду рада цьому. Всього найкращого. 

Додому я повернулася, коли ніч вже опустилася на місто. Зорі тоненькими ручками тягнулися до землі, показуючи дорогу. Місяць весь час спостерігав за мною. Свіже повітря холодом заповнювало легені, але на серці мені було тепло, камінь упав з душі.

***

Так… Прийшов час взятися за те, що минула я дуже не любила – навчання. Мені приносили задоволення фізичні заняття – їзда верхи, стрільба з лука, танці. Першого і другого я дуже соромилася, до мозку кісток була впевнена, що це не заняття для дівчини. Проте, на щастя, продовжувала цим займатися. Захоплення взяло гору. А от з науками була біда. 

Проте я із двадцять першого століття, що вчилася не зважаючи ні на що, можу повторити цей досвід. Я навчалася на дизайнера одягу, але так і не встигла стати тим, ким хотіла, тому просто мушу зробити це зараз!

Звичайно, серед моїх дизайнів не буде пишних суконь, де потрібно носити паньє, щоб підтримувати форму. Хочу, щоб одяг став вільнішим. Нічого зайвого. Та аксесуари – ось що я точно хочу додати. Рукавички, капелюшки й віяла — це полонило моє серце.

Добре, що хоч триповерхових перук не носять, прийти розплетеною не проблема. І що не треба ховати кожен міліметр шкіри, а можна відкривати шию, руки, щиколотки. Проте, найбільша проблема якраз у тому, що кожен робить образ чим пишнішим. Я теж так робила, але настільки, що навіть аристократи вважали перебільшенням. 

З часом на папері з'явилася темно-бордова сукня з широким поясом, бретелями з короткими рукавами, що оголювали плечі, та ажурними рукавичками. Коли я була задоволена результатом, то відразу покликала особисту швачку, щоб разом з нею втілити ескіз в життя.

***

Треба визнати, я була повною дурепою у другому житті. Без освіти та знань неможливо нічого досягти в житті.