Розділ 1. Початок. Частина перша

Коли очі нарешті розплющилися, над моєю головою були химерні стіни, а я лежала на величезному ліжку. Шоковано витріщаюся на свої руки, не впізнавши їх. Спогади про все були дивними. Здається, у мене стався серцевий напад. Де це я?

Піднялася, але ноги були такими слабкими, що я одразу ж гепнулася на підлогу. Тоді знову встала, вже тримаючись за ліжко, і повільно підійшла до дзеркала, що стояло навпроти. 

Обличчя здається знайомим, але це не я!

Я підняла руку – дівчина у віддзеркаленні повторила.

Що зі мною? Я не можу впізнати себе чи я в чужому тілі? І одне й друге повна дурня.

Спочатку почувся скрип, тоді показалося обличчя з обережним поглядом. А коли гостя побачила мене, то двері різко відчинилися й у кімнату забігла русява дівчина у костюмі покоївки.

– Молода панно! Ви в порядку? Я зараз покличу маркіза!

Що?

Щойно вона допомогла мені піднятися і сісти, як одразу ж вибігла за двері, і за нею зайшли п'ять служниць.

Що це… Що відбувається?

Моє тіло все ще було важким, ледь ворушу кінцівками.

– Вітаємо, наша панно.

Разом сказали вони та поклонилися, поки я все ще не могла вимовити й слова. Що ж якщо в цьому сні я пані, то…

– Принесіть щось від головного болю і води, – голос звучав хрипло і втомлено.

– Звичайно, як накажете.

Двері знову із силою розчахнули та у кімнату вбіг середнього віку світловолосий чоловік і гукнув:

– Доню! Хутко всі вийдіть! 

Коли двері зачинилися, чоловік міцно обняв мене зі сльозами на очах.

– Нарешті ти прокинулася! Лікар скоро прийде! Як почуваєшся?

З тривогою на обличчі, він зазирнув в мої очі, ніжно гладячи щоки.

Як реалістично. Кожна деталь надто чітка.

– Де я? І... хто я?

Страх. Ось що відразу з'явилося на його обличчі. Сльози рікою полилися по щоках.

– Та ну, Маріелло, не жартуй так зі мною…

Весь цей час я просто в ступорі сиджу без будь-якого розуміння...

Мабуть, це і змушує, виходить, мого батька повірити.

– Я… – Його губи трусилися, та за мить обличчя проясніло. – Зілля пам'яті… Я дістану його!

Сльози починають тексти й по моїх щоках.

– Що відбувається!!! Я нічого не розумію! Де я!?

В істериці притисла коліна до тіла і стала погойдуватися туди-сюди.

***

Пройшло два дні. Лікар сказав, що фізично я в порядку, лише ослаблена.

За цей час я майже не виходила з кімнати, без кінця записуючи думки, що кашею крутилися в голові. Це допомагає мислити раціонально. 

Туманні спогади чогось чужого й такого далекого виринають із моєї пам'яті. Я згадала минуле життя? Всі моменти збилися в купу, макітра гуде так, ніби моєю головою б'ють у величезний церковний дзвін.

Мене звали Марина, зараз називають Маріеллою. Раніше я була звичайною дівчиною. Якщо не враховувати, що сиротою. 

Одного весняного дня я поверталася з університету, коли машини, як завжди, шуміли, а люди метушилися, бігли в різні боки. Я звернула і пішла через парк, але не часто так роблю, бо завжди поспішаю, то на роботу, то на навчання. В далині бачу знайомий силует, який не можу не впізнати. Обличчя мого хлопця ніжно пестило сонце. Хоча знайомі ми близько пів року, а зустрічаємося лише тиждень, закохана я ще з перших днів знайомства.

Дерева радісно прокидаються, розпускають дрібні бруньки. Сонце все частіше веселить своїми променями, пускаючи сонячних зайчиків і гріючи обличчя.

Мені засліпило очі, тому я не відразу побачила теж знайому, і добре, мені дівчину, усмішка миттєво сповзла з обличчя. Вони спокійно прогулювалися, а тоді взялися за руки й поцілувалися.

Мій хлопець і найкраща подруга. Ніби початок якогось роману.

Я, не вірячи, підійшла.

– Павле… – Сказала, коли знаходилася вже зовсім близько біля них.

– Марино! – гукнула моя єдина подруга, бо мала труднощі у довірі та спілкуванні, далося взнаки життя у притулку.

– Що ж…Говорити дурню з фільмів "це не те що ти подумала" немає сенсу, – зіронізувала.

– Я збирався сказати тобі. Вибач, що не зробив так одразу.

– Ми зустрічаємося лише тиждень, коли ви встигли?

– Ну... Ми листувалися і говорили телефоном ще раніше, – сказала тепер, думаю, колишня подруга.

– То навіщо було погоджуватися на мою пропозицію бути разом?

– Я ще не розібрався зі своїми почуттями, того й думав спробувати з тобою.

– Тобто з самого початку я була лише запасним варіантом, на випадок, якщо у вас нічого не вийде!?

– Марино…

Та я вже побігла з усіх сил, щоб не чути та не бачити їх. Діставшись найвіддаленіших закутків парку, я всілася на заховану у кущах, напіврозвалену лавку.

Сльози не можуть припинити литися, а схлипи стають все голоснішими. Поки я не чую шурхіт листя і чужі кроки.

До мене виходить невисокий чоловік, вдивляюся в його лице. Дивно… Зовнішність в нього настільки не виразна, що запам'ятати обличчя просто неможливо.

– Вибачте, що втручаюся, але як то кажуть: "Виговоритися незнайомцю набагато легше, ніж близьким". Чи щось у цьому дусі — він усміхнувся. – Ви так гірко плачете, що я не міг пройти мимо.

Було щось гіпнотичне в його погляді, тому після декількох митей розгубленості, я наважилася і розказала. І про стосунки, і про солодке життя у притулку, і про серйозні проблеми із серцем, і про вічну втому через те, що маю одночасно себе забезпечувати, і вчитися, і про різний дріб'язок.

Він уважно вислухав, часом ставлячи питання, які допомагали зрозуміти свої почуття, мотиви, потреби й поглянути на ситуацію з іншого боку. Ця його розсудливість чітко розставила все по поличках, я змогла виплеснути емоції й винести уроки із пережитого.

– Не знаю як вам віддячити. Безмежно дякую.

Чоловік кивнув.

– Завершити варто на хорошій ноті. Розкажіть про свої захоплення.

– Ну.. Мабуть, читати й малювати. – задамалася, проте зрозуміла: – Думаю я обожнюю історії. Не важливо що це: книга, фільм, пісня, картина чи просто чутки, але я обожнюю спостерігати за людьми і їхніми історіями.