1.9

— Спиш? — запитала тихо. 

— Ні. — Почулось з сусідньої кімнати. — Пригадую. Я давно не залишався тут на ніч. 

— Але жив тут у дитинстві? — спитала я, пригадуючи їхню розмову про бабцю. 

— Так. — Роман замовчав. 

— А що… — я заламувала пальці, не впевнена, чи варто питати, та насправді зацікавленість переважала.

— З батьками? — перепитав він. 

Я кивнула, а тоді озвучила відповідь, згадавши, що ми знаходимось у темряві в різних кімнатах.

— Вони живі, якщо ти про це. Мама народила мене у вісімнадцять, а тата я не знаю. Тому, власне, мене і виховувала бабуся. Мама до цього й досі, думаю, не була б готова. 

— Ви спілкуєтесь? 

— Так. Вона живе у Празі, тож ми іноді бачимось. Відтоді, як я вперше поїхав туди на практику.

— І як це? — поцікавилась я, намагаючись уявити собі такі стосунки. Якби моя мама лишила мене на бабусю, не знаю, чи могла б взагалі на неї дивитись. Зрада батьківським обовʼязкам ще гірша за зраду у романтичних стосунках. Та Роман точно не поводився б як я.

— Трохи дивно. Вона ставиться до мене як до друга. Раніше я дратувався, зараз ставлюсь до цього простіше. Коли приїжджаю, кличу її на каву, ми гуляємо королівським садом, обмінюємось новинами й на тому все. Тепер я радий, що вона не хоче бути мені матірʼю, бо я її не сприймаю так. 

Можливо, шампанське таки мало певний вплив, бо мої очі стали вологими. Пальці міцно стиснули ковдру. Не уявляю, як йому важко було зустрічатись із матірʼю, котра, не доклавши руки до його дитинства, не підтримуючи його, не бувши поряд із ним, мала тепер нахабство отак зʼявитись в його житті знов. Пропонуючи каву! Мати року.

Здається, Роман відчув мій стан, бо сказав:

— Ти притихла.

— Мені хочеться насварити твою маму, — зізналась я, та, на диво, з сусідньої кімнати почувся сміх.

— Насправді… Бабця була для мене дуже крутою мамою. Не певен, що, будь у мене вибір, я обрав би інакше. Звісно, у дитинстві мені її не вистачало, та зараз, з висоти своїх років, — він пирхнув, — можу сказати, що радий, що сталось саме так. Мама навряд чи б дала мені такі самі можливості. — Роман замовчав на мить, а тоді сказав: — Мені подобається, що ти не боїшся виказувати власні думки. 

— Поки ти єдина людина, якій це подобається, — помітила я. 

Ми обоє тихенько розсміялись.

— Тепер твоя черга, — повідомив чоловік.

— Моя черга що? 

— Поділитись чимось, чим ти не з кожним ділишся.

“Не з кожним”, — я подумки просмакувала це. Чи це були чари ночі, чи свят, чи, можливо обох, та мені хотілось ділитись. 

— Я відчуваю себе жахливою людиною, — стиснула на мить губи, не розуміючи, чому на думку спало саме це. — Не памʼятаю, що сестра їде у Карпати. Не даю спокою її чоловікові, і саме він рятує мене у критичній ситуації. Не… — я замовчала, знов відчуваючи сльози. Не хочу схлипнути під час своєї промови. Повільно здихнула, намагаючись стриматись.

— Ей. Думаю, ти забагато намагаєшся взяти на себе. Якщо вважаєш, що… Вчиняла не так, як тобі хотілося б, то ти маєш шанс все змінити. Сьогодні, завтра, й кожен наступний день. Все це — шанси.

— Не розумію, звідки в тобі стільки доброти й спокою.

— Ну, мають бути й побічні ефекти від зростання з емоційною бабцею. Я не казав, що було легко. Сказав лише, що це того вартувало, — я чула в його голосі те саме тепло. Я точно не буду сумувати за цією домівкою, але от Романів голос… 

Почувся скрип дивана, й коли чоловіча фігура опинилась в отворі, я усвідомила, що таки схлипнула раз чи два.

— Мені соромно, — пробурмотіла.

Роман сів на край мого ліжка і, підкоряючись внутрішньому пориву, я посунулась ближче до нього. Не знаю, чи дійсно бачила, як блищать його очі в темряві, чи то моя уява намагалась мені довести у такий спосіб, немов чоловік бачить мене наскрізь. Опинитись в його теплих обіймах було на настільки природно, що я навіть не замислювалась над цим.

— Наскільки дивно думати тепер, що можливо, те що сталось — на краще? — тихо спитала я й підняла очі на Романа.

Його пальці ніжно торкнулись моєї майки. Доторки вимальовували невеликі круги на тканині, та шкіра все одно відчувала це й мліла в очікуванні нового дотику.

— Я б не сказав, що це дивно. Це рух уперед. 

— Та чи не швидко я зарухалась? — спитала я скоріше саму себе, ловлячи власний погляд на чоловічих губах в десяти сантиметрах від моїх власних. Було б дуже дивно поцілувати Романа, чи не так? Він усміхнувся, і, клянусь, я вже напівзакохана у цю усмішку. 

— Не думаю, що є певні стандарти швидкості життя й усвідомлення, — мудро помітив чоловік, а тоді повільно нахилився до мене. Немов даючи змогу відхилитись, та я не скористалась тим. Навпаки подалась до нього, даючи собі змогу зробити те, про що потайки думала майже цілий день. Його губи були теплі й мʼякі. Ніжний впевнений доторк обіцяв щось зовсім інше, щось, що мені необхідно.