1.6

— Відкрити вікно? — запитав Роман.

— А?

— Ти почервоніла.

— А… емм, ні. Дякую. Я сама.

Вікно вже я якось відкрию, це точно. 

Мій погляд ковзнув до духовки і я з подивом відмітила, що тісто трошки зарумʼянилось.

— Я буду шокована, якщо ти врятуєш хліб, — мовила відверто, й помітила, як чоловік тепло подивився на мене.

— Я ж сказав, що знаю підхід.

— Цікаво, до чого ще ти знаєш підхід, — пробурмотіла я, а тоді побачила, як він кусає губу у спробі приховати усмішку. Відкривши вікно, підійшла до Романа й запитала, чим можу допомогти. Мені терміново треба зайняти чимось руки. І голову бажано теж.

— Можеш зробити салат. Й включити музику, якщо забажаєш. Колонка на підвіконні.

Я промучилась з нею кілька хвилин, бажаючи під'єднати до свого телефона, та в мене нічого не виходило. Роман відвернувся, помив руки й підійшов до мене. 

— Може ти ввімкнув би свій плейлист? — я цокнула язиком. Чоловік обережно забрав телефон з моїх рук. 

— Щось мені підказує, ти хотіла б поділитись своєю музикою.

Що ж. Це було правдою — я все ж маю пісні, що мені подобаються, й обожнюю, коли хтось у змозі їх оцінити. Чоловік щось натискав на моєму телефоні, а я, поглянувши на нього, з прикрістю усвідомила, що щось він таки про мене знає. Більше, ніж говорить. На сімейних зборах, де були присутні й Злата з Денисом, я завжди вмикала музику, що була популярною у той момент, й звісно ж, лише ті пісні, що мені подобались. Колонка пікнула, сповіщаючи про нове підключення, й Роман повернув мені телефон. 

— А кажеш, не пліткуєте, — не стрималась я.

Роман знизав плечима, відходячи на кілька кроків. Залишив мʼясо маринуватись й виставив нові продукти на стіл, кажучи:

— Злата казала, ти гарно підспівуєш. 

Взявши ножа, що чоловік простягнув мені, я стала навпроти нього. Музика не просто оживила підготовку, вона немов вдихнула в мене енергії й трошки… безтурботності? Чому це відчуття зʼявилось зараз? Немов стіни, що тиснули на мене настільки довго, що вже й не відчувалось того, в один момент просто зникли. Й стало так неймовірно легко. Я й не помітила, як почала пританцьовувати й підспівувати улюбленим пісням, що не дуже відповідали тематиці свят. І що найцікавіше, не відчувала себе ані присоромленою, ані засмученою. Вдома чи у батьків я не дозволяла собі такої поведінки — вона не відповідала віку. Та коли чоловік почав підспівувати мені, я здивовано закліпала на нього очима.

— Ти чув цю пісню? 

— Ну звісно! — сказав він, ніби це було очевидно, а тоді додав, що був на концерті групи кілька разів. Я шоковано подивилась на Романа. Чому в мене в голові була установка, немов ця сімʼя нікуди ніколи не виїжджала й світу білого не бачила? Я спробувала уявити собі цього чоловіка десь на концерті Бумбокса, де він підспівував  би відомим пісням й веселився разом із натовпом, й це виявилось напрочуд легко. 

— Ти витріщаєшся на мене так, немов я щойно когось вбив, — повідомив Роман. 

— Я просто… — я замовчала, не в змозі оперативно вигадати належну відповідь. — Не думала, що ти…

— Ходив по концертах? — Роман кинув на мене короткий погляд й посміхнувся. Я опустила погляд, відчуваючи певний смуток в душі. — А як, ти думала, я міг би проводити час?

Здивовано подивившись на нього, я помітила, що коротка посмішка зникла з його обличчя. Чоловік знов здавався таким добродушним, як і зазвичай. Я навіть подумала, що іронічна посмішка мені лише здалася. На жаль, тримати язика за зубами було не у моєму стилі, тож відповідь зірвалась з губ раніше, ніж розум опрацював її:

— Ну, мені уявлялось щось на кшталт звичайних іграшок чи якогось там футболу або біганини… Чим ви там, хлопці, займаєтесь.

Почувши його сміх, я закусила щоку, не впевнена, чи варто оговорювати матеріальне становище, хоч й опосередковано. Цікаво, як Злата й Денис дійшли аж до одруження, якщо різниця у їхньому матеріальному становищі становила прірву? Я не з тих, хто вважав, що багаті мусять бути з багатими, а бідні з бідними, проте це здавалось мені логічним. У багатих і бідних просто немає спільних інтересів — починаючи з дитинства, вони знаходяться зовсім на різних рівнях, мають різні заняття, хобі й все таке. Роман відвернувся й вимкнув духовку.

— Ми все ще про підлітковий вік чи про дитинство?

— Про той, коли ти був на концерті.

— Я був на кількох, — сказав він з нотками веселості у голосі. — На випускний бабуля подарувала нам квитки на концерт. Потім я попав на літо у Прагу, а там з одногрупниками ми відвідали музичний фестиваль. Й останнього разу ходив пару років тому із сестрою та її подругою.

— Ти був у Празі ціле літо? — спитала здивовано, й щойно подумала, що він, мабуть, працював на якійсь важкій гарно оплачуваній роботі, як чоловік шокував мене вкотре:

— Проходив там стажування під час навчання. 

Чоловік дістав лист з моїм хлібом й поставив його на стіл. Низ трошки пригорів, звісно, але то було не страшно. Я уважно роздивилась результат. Як на духовку, де нічого не можливо було зрозуміти, хліб вийшов непоганий. Я вже не очікувала гарного результату — думала, таке не можна буде викласти на стіл. Та насправді, Роман вижав з цієї духовки максимум.