1.5

Залишатись наодинці зараз взагалі не хотілось. Я все ще була сповнена жаги до сперечань, тож довелося шукати інший вихід енергії. У цьому місті раніше я була лише раз, і то приїздом, але зараз мала купу часу. Тож вдяглась тепліше, взяла навушники й пішла на прогулянку. Дивно, та мабуть, одразу після школи я втратила цю здібність проводити час на самоті. Університет занурив мене в нове життя, подарував нові знайомства, й часу для себе просто не лишалось. А найсмішніше, що до цього самого моменту я вважала, що нічого не втратила від того. Й лише зараз, коли в навушниках грав класичний різдвяний плейлист (уявити тільки, я не мала навіть власної музики у збережених, не памʼятаю, коли слухала останній раз хоч щось наодинці), навколо сипав сніг і я з щирою зацікавленістю розглядала незнайомі вулиці, будиночки, прикрашені до свят, усвідомила, як насправді набагато упустила. Можливо, від того мені й було погано, що фактично все моє життя зараз було завʼязано на Вадимі — квартира, побут, друзі, розваги. І коли він мене кинув, я залишилась не просто без хлопця, але без квартири, друзів й розваг. Неймовірно. Добре, що Злата не належала до цієї нашої компанії. Вадим іноді жартував над нею, що моя сестра перестала проводити час із друзями, коли почала зустрічатись з Денисом, та правда була дещо іншою: вона перестала проводити час саме з нами. Інші її друзі прийняли Дениса. 

На диво, зараз мені не було сумно. Поки думки були більш спокійними — я надто захопилась спогляданням всього нового навколо, аби пускати у голову негатив. Якась парочка вийшла з яскраво прикрашеного магазина. Дівчина, вочевидь, отримала неочікуваний подарунок, бо ж світилась так само як і гірлянди позаду неї, й обіймала хлопця. Я трошки позаздрила. У нашій парі сюрпризів не було. Не було неочікуваних приємностей. Якщо мені хотілось отримати подарунок, я мусила скинути Вадимові на нього посилання, або купити самостійно й дати хлопцеві чек — тоді він повертав гроші й от, подарунок. Тому, дивлячись на незнайому дівчину, що так щиро раділа поряд зі своїм хлопцем, я відчула… Ні, навіть не стільки заздрість й сум, скільки усвідомлення, що я таки можу щось змінити у власному житті. Що не все було так чудово, як мені здавалось у мить, коли Вадим порвав зі мною.

Тоді я подумала, що може, пропозиція Романа не була такою вже й безглуздою. Що я втрачу, погодившись провести свята у його компанії? Спілкуватись із ним наче комфортно, а якщо його родичі виявляться нудними й надокучливими, я в будь-який момент можу піти до своєї кімнати. Вірніше, до тієї. що тимчасово займала.

Тож, побачившись із Романом наступного разу, я сповістила його про своє рішення. Чоловік усміхнувся, й в очах його зʼявилось щире полегшення. Здається, досі він не був упевнений у цій ідеї, але з моєю згодою все змінилось. Ми домовились, що чоловік приїде до мене завтра зранку, й ми разом приготуємо їжу. Насправді Роман збирався готувати сам, але я викликалась йому допомогти. 

Вирішила зробити й дещо приємне від себе, як вже ці люди запросили мене на їхню вечірку. Згадала свій фірмовий рецепт різдвяного хліба з італійської кухні. Я обожнювала його й готувала майже кожен рік. Ми їздили якось на Різдво до Італії, й там спробували цей хліб — Панфорте, й мені він дуже сподобався. А ще, це не було щось розповсюджене в Україні, тож точно справить враження. Я встала трохи раніше, аби до приїзду Романа встигнути привести себе до ладу й приготувати його, і майже встигла — Роман приїхав, коли хліб вже запікався у духовці. Щоправда, саме цього я й не врахувала: духовка. Бачила ж, що вона тут стара, не електрична, найпримітивніша. Але чомусь вирішила, що впораюсь з нею.

— Щось горить? — запитав Роман, відволікаючись від розкладання продуктів. Чоловік, здається, лише зараз помітив, що духовка весь цей час працювала. 

Я миттю опинилась поряд із нею, не розуміючи, якого дива це відбувається. 

— Господи… — пробурмотіла, відкриваючи духовку й оцінюючи масштаб трагедії. На щастя, хліб лише почав пригорати, та зверху був сирим. — Не розумію, я і так зменшила вогонь, хоча запікати треба при температурі у сто пʼятдесят градусів… Йому запікатись ще двадцять вісім хвилин. 

Клянусь, я була готова заплакати від образи — це був ідеальний рецепт! Я робила все чітко!

— Двадцять вісім хвилин? Яка точність! — здивувався чоловік. — Можна? 

Я відступила на крок, спостерігаючи за його діями. Роман перемістив листа на інший рівень, зменшив вогонь й закрив духовку. 

— Не хвилюйся, ми врятуємо його, — запевнив він мене. 

— З чого така впевненість? — я розчаровано подивилась у вікно, не помічаючи, як руки самі собою схрещуються на грудях. Здається, це був мій коронний вигляд. — Я поняття не маю, яку температуру видає ця штука і як вижати з неї те, що я хочу. 

— Довірся мені, — чоловік підморгнув, а тоді, діставши з кулька мандаринку, кинув мені. Я піймала її машинально.  — До неї просто потрібен особливий підхід, і я його знаю. 

— Он як, — почистивши мандаринку, я простягнула половину чоловікові. — І що ж це за підхід?

— Ну, я бачу, ти любиш чітко слідувати вказівкам.

— Звідки такі?..

— Двадцять вісім хвилин. Вісім! — він усміхнувся, а тоді поглянув на духовку. — Ця крихітка не любить чіткості, їй подобається інтуїція.

Не знаю, що мене так розсмішило — те, що Роман говорив про духовку, немов то була жива істота, чи те, як всім своїм видом транслював впевненість і спокій, тоді як мої нерви вже готові були здати. Звісно, чоловік не міг так нервувати — з нас двох це я знаходжусь у невідомому місці й проведу свято у невідомій компанії. Однак мені імпонував його спокій, що складав враження, ніби все дійсно під контролем. Під його контролем, мені ні про що хвилюватись. Це було незвичне для мене відчуття — зазвичай саме я була тією людиною, хто мав слідкувати за всім, й особливо це стосувалось свят. Хочеш свято — організуй його сама. Завжди було так. Що в дитинстві, що пізніше, вже у стосунках з Вадимом. Тож тепер, споглядаючи за тим, як чоловік розкладав продукти, як дістав купу мʼяса й сказав, що в першу чергу треба замаринувати його  (виявилось, тут ще й мангал мається), я відчула себе так, ніби опинилась в якісь із найсміливіших божевільних мрій. Де за мене все робить чоловік, а я лише жую солодку мандаринку й спостерігаю. Лише зараз помітила, що Роман був вдягнений по-іншому. Якщо вперше я побачила його в затасканому светрі й старих штанах, то сьогодні чоловік обрав доволі сучасні темні джинси, що гарно підкреслювали його ноги, й кремовий светр. Щоправда, саме зараз я спостерігала, як Роман відійшов у сторону й зняв його, залишаючись у сірій футболці. Можливо, я дещо задивилась на оголений на мить прес й напружені біцепси, й можливо, чоловік це помітив. Не знаю — я не в обличчя йому дивилась. Чоловік повернувся до мʼяса, помив його, поклав у миску й почав робити маринад. Я зустрічалась з Вадимом пʼять років. Пʼять років у стосунках, що, думала, приведуть до весілля. Однак жодного разу не бачила його ані на кухні, ані коли він брав щось, будь-що, під власний контроль. І мушу визнати, що це виявилось вагомим. Зараз перед моїми очима розгорталась найсексуальніша картина в моєму житті, а чоловік навпроти всього лише маринував мʼясо самотужки, не вимагаючи моїх вказівок.