1.2

Їдучи до нового тимчасового лігва, я тільки й могла, що думати про Вадима. Хлопця, з яким зустрічалась пʼять років. З моєї допомоги він знайшов гарну роботу. З моєї допомоги отримав підвищення, що дозволило нам винаймати непогану квартиру. І от відплата — закрутив роман зі своєю молоденькою викладачкою, і як вже я їх застала перед святами, Вадим вирішив порвати зараз. Тільки уявити, в початкових його планах було дати мені насолодитись святами у компанії наших друзів, і вже після нового року зізнатись у почуттях до іншої дівчини й покинути мене. Ну що за шляхетність! Його ніякова усмішка й досі стояла в мене перед очима. Подумати тільки, Вадим усміхався, говорячи “по правді, я радий, що так сталось. Не треба буде удавати, й ми зможемо відсвяткувати як забажаємо. Ти зможеш звільнити квартиру на свята? Я не змушую тебе одразу зʼїжджати, але важливо, щоб до другого числа тебе тут не було”. Серце знов кольнуло. “Відсвяткувати як забажаємо”! Я бажала відсвяткувати з коханим чоловіком у колі наших друзів у ресторані, а потім поїхати до нашої квартири й продовжити святкування удвох! 

А тут таке.

Найболіснішим для мене було бачити, як він ніяковів. Знав, що вчиняє як мудак, і все одно робив це! Бо ж закоханий! І готовий заради своєї коханої на все, навіть бути мудаком в очах іншої дівчини. Мене. 

Блиск. 

Я витерла сльози рукавом светра — не можна плакати й далі. Не вистачало ще, щоб мені очі залило і я перестала бачити дорогу. Можна припустити, що лишати квартиру Вадимові було поганою ідеєю. Але цією розмовою чоловік зіпсував мені все, що повʼязано з нами, в тому числі й наше помешкання. Навіть якщо припустити, що таким і був злий план мого хлопця, що ж — він переміг. 

Виконуючи вказівки навігатора, я завернула з центральної вулиці на іншу. Подумки здивувалась, що дороги тут розчищені. В моїй уяві всі обласні міста були занедбаними, особливо взимку. Можливо, все не так вже й погано. Наступний поворот знов змусив мене повернутись до попередньої думки — малі містечка це повне лайно. Здається, переді мною цією вулицею проїхало всього кілька машин, й дорога виглядала жахливо, особливо ввечері. Останні тридцять метрів я їхала кілька хвилин в сподіванні не вбити машину. Побачивши, що єдине можливе місце для паркування було біля воріт, здригнулась. Припаркувалась й вилізла з машини, миттєво опиняючись по коліна в снігу. За що це мені? Набираючи повні чоботі снігу, забрала валізу з заднього сидіння й заблокувала двері, щиро сподіваючись на те, що мою машину не вкрадуть. Ледь пробралась через сніг до хвіртки, вже відчуваючи, як чоботі наповнюються холодною субстанцією. Дідько. З такими успіхами залишалось лише сподіватись на те, що у хаті є тепло й купа ковдр. 

На дворі вирував сніг, тож я забила на чоботі й побігла до дверей, тримаючи важку валізу у руках.

Дім був старий, однак цегляний, а не мазанка, що мені уявлялась. Проте підлога все ж була застелена килимами. Що за несмак! Я зняла мокрі чоботи, й озирнулась й пошуках капців. У бабусиних будиночках капці такий самий неодмінний атрибут, як і килимки. І знову я мала рацію. Знайшла капці, щоправда, на кілька розмірів більші за потрібний, але зараз це не мало значення. Торкнувшись батареї, я з подивом відмітила, що та тепла. Ледь не найкраще, що зі мною сталося цього вечора! 

Що ж, насправді логічно, що дім мінімально опалювали взимку, але я все одно була цьому неймовірно рада. Наступним здивуванням було те, що дім виявився достатньо великим — чотири просторі кімнати, хоч і старі. У вітальні навіть стояв здоровезний справжній камін. Обравши найбільшу кімнату з найзручнішим ліжком, я відкрила валізу. Дістала нову білизну й рушник, улюблені засоби й пішла в душ. Тут була навіть душова кабінка, й, що мене більше здивувало — абсолютно новенька, як і туалет. Загалом склалось враження, що ванна кімната ніби не з цього дома. Що ж, оновлення домівки почалось саме з цієї кімнати, вочевидь.

Не памʼятаю, як і коли заснула. Памʼятаю лише, що взяла додаткову ковдру з сусідньої кімнати. І потім, завернувшись у дві здорові пухові ковдри, проплакала пів ночі. Я за п'ятдесят кілометрів від рідного міста, у якійсь дивній напівхолодній будівлі, бо мій хлопець зрадів, що я викрила його стосунки з іншою, і попросив мене звільнити квартиру, аби не псувати їм свято. Якби у договорі оренди було вписано моє імʼя, цього б не сталося. 

Якби, якби, якби… Перед сном я обдумувала сотні “якби”, що не дали б мені опинитись в такому жалюгідному становищі. 

Я прокинулась зранку від стороннього шуму. Тут же сіла в ліжку, не одразу навіть усвідомлюючи, де саме знаходжусь. Потім згадала, та часу на ранкові сльози не було — помітила, як повз вікно (не прикрите шторами!) хтось пройшов. Серце одразу прискорило ритм, а думки пішли в бік найпоганіших — це прийшов крадій, бо, мабуть, на районі всім відомо, що дім пустує. Руки в мене затремтіли, та я швидко опанувала себе. Піднялась з ліжка й тут же опинилась у тотальній холодризі. Швидко накинула светр поверх шовкової нічної сорочки й пішла до виходу. Зупинилась навпроти каміна, радіючи, що він справжній, бо ж поряд знайшлося знаряддя самооборони. Взяла кочергу до рук, підмічаючи, що важить вона достатньо, або захиститись. Тихо прокралась до виходу й, штовхнувши вхідні двері, одразу відскочила від них, тримаючи кочергу немов тенісну ракетку, готова відбиватись від крадія. 

Навпроти, в кількох метрах від дверей спиною до мене стояв широкоплечий чоловік у придуркуватому коричневому светрі. На голові в нього була стара шапка такого ж жахливого кольору. Почувши стукіт, він здивовано обернувся. Тільки зараз я помітила, що він тримав у руках здорову живу ялинку, яка похилилась, щойно чоловік відпустив її. Здається, я скрикнула. А чоловік, окинувши мене поглядом з голови до ніг, підняв руки, немов здаючись. Я відмітила, що він доволі великий. Вищий за мене на дві голови й вдвічі ширший.