7

ТИМУР

— Ти надто нахабно поводишся, — фиркнула мама, впираючись ліктем до вікна авто.

— Чого б це? — я декілька разів поглянув на заднє сидіння, щоб переконатись, що Ніколь заснула у своєму автокріслі і що не потрібно їй ніяк міняти положення.

— Мені просто соромно. Страшенно соромно за тебе, — хоч мати і була в темних сонцезахисних окулярах, я точно відчував її погляд на собі.

— Я просто не розумію, для чого ти найняла цю няньку… — я задумався, згадуючи, як виглядає та дівчина, — ти хоч перевіряла її? Може вона якась, ну не знаю, заслана шпигунка чи щось таке. Повір, у моїх конкурентів буває дуже бурна фантазія…

— Тимуре, — вона важко зітхнула, — ти всі розмови зводиш до своєї роботи. А після цього ще раз прокрути все в голові та подумай, чому я найняла молоду та активну дівчину. Ніколь росте, стає свідомішою, впевненішою… хитрішою. Я не встигаю за всім слідкувати, особливо поєднюючи дім та роботу. А наша минула няня… вибач, але їй вже давно пора відпочивати. А Лея чудово себе зарекомендувала, Ніколь відразу знайшла з нею спільну мову. І відколи ця дівчина тут зʼявилась, то в нашої дівчинки практично припинились істерики… Я звісно ні на що не натякаю, але ти ж сам розумієш… Ніколь потрібна мама…

— Досить, — я різко перебив її, не давши закінчити свій черговий монолог, закінчення якого я чув вже мільйони разів. — Я сам буду вирішувати, що потрібно моїй дитині. І це точно не якась няня з вулиці.

— У неї прекрасне резюме, — мама відвернулась до вікна, — Лея колишня вчителька.

— Вчителька, — я закотив очі. Колишня… мабуть, не впоралась з чимось, тому й звільнили. Отже вона не може бути поряд з дітьми. Особливо з моєю дитиною…

— А от якби хтось дізнався, що дитина тижнями батька свого не бачила, — мама знову повернула голову в мій бік, — то думаю, до тебе питань було б значно більше.

— Я працював заради Ніколь, — мої пальці міцніше стисли кермо. Бо окрім блага для доньки, я намагався втопити в роботі свій біль, але ніхто навіть не здогадується про це. — Але зараз я вже зрозумів свою помилку і тепер вдома буду значно частіше.

Мама лиш махнула рукою і знову відвернулась до вікна. Решта поїздки минула в тиші. В нас дуже погані стосунки, особливо після того, як моя сімʼя розвалилась. Та маю віддати належне, мати дуже сильно дбала про Ніколь, поки я збирав себе по шматках, завантажуючи розум мільйонами завдань на роботі. Але все одно мені важко терпіти всі ці постійні дорікання та вирішування важливих питань за моєю спиною.  
Дорога зайняла не так багато часу або ж я настільки поринув у власні думки, що все пропустив. Як тільки авто зупинилось, Ніколь прокинулась, але ще досить довго не могла «завантажитись». Ми приїхали трохи відпочити та змінити обстановку в будиночок в горах. Ніколь дуже любить це місце, бо їй подобається гуляти, то ж ми частенько приїжджаємо сюди. Я на все готовий заради неї, то ж в перші ж наші спільні вихідні вирішив відправитись сюди. На жаль, цей вікенд лише на два дні, бо тепер моя мати набрала для себе проектів і мусить працювати. 
Час ми провели надзвичайно чудово. Я й забув, наскільки прекрасно просто гуляти зі своєю дитиною, виконувати її милі забаганки і не думати більше ні про що. Хоча, зайва думка в голові все-таки зʼявлялась. І це була Лея. Я ніяк не міг вигадати, як легально її можна звільнити, щоб в це не втручалась матір і щоб Ніколь не засумувала через відсутність дівчини. І якщо раніше мені було якось простіше це вирішити, то після тих вибачень я трохи вибився з колії. Не очікував, що Лея це зробить, так ще й зрозуміє, в чому саме була її помилка. То ж половину дня поряд зі своїми рідними я був тільки фізично, а в думках планував та розраховував план, щоб позбутися няні. Бо я хочу сам доглядати і оберігати свою дитину. 
Приїхали додому ми досить пізно. Хоч і виїхали завчасно, але на потрібній нам дорозі були якісь ремонтні роботи і довелось зробити добрячий зайвий гак. Ніколь знову заснула в авто, але більше не прокидалась. То ж я обережно відніс її в ліжко і поцілував в щічку. Запах доні відразу огорнув мене, а я вкотре відчув провину за стільки втраченого часу.

— Це неможливо назвати відпочинком, — мама похитала головою і налила собі в келих вина, — я не відчуваю ніг. Наступного разу варто обрати щось інше.

— Ніколь подобається в горах, — я теж втомлено провів рукою по обличчю, — тому я не ризикую нічого змінювати.

— Ти ніколи не ризикуєш, — обурено сказала мама, — хоча ні… Все-таки в одному ти…

— Та годі вже, — я розлючено зиркнув в її бік, — я сам вирішу, що робити зі своїм життям.

— Ти думай не про себе, — мама нахилилась ближче, — а про дитину.

Я не встиг нічого відповісти, бо нашу перепалку порушив дзвінок у двері. Вже було досить пізно, то ж ми одночасно повернули голови в бік коридору.

— Хто це? Ти когось чекаєш?

— Ні, — мама знизила плечима, — може Лея, але так пізно… Та й я на ці дні дала їй вихідні, вона має прийти лише завтра.

— Цікаво… — такий пізній візит дуже заінтригував мене, то ж я швидко підвівся та пішов до дверей. Я не хвилювався, та все ж пані Леся вирішила сама відчинити, а ця жінка мені як друга матір.

— Добрий вечір, — пролунало в моїх вухах і спочатку я вирішив, що це просто якийсь тупий жарт. Що від втоми мені вже причувається і правдою це бути не може.

— Тимуре, хто… там… — мама прийшла теж і так само застигла, але тільки на мить, — Інеса? Це… ти?

— Ого, як ви раді мене бачити, — вона нахабно і без запрошення зайшла всередину, — хоча, варто сказати… НЕ раді.

Пані Леся розгублено дивилась на нас усіх, а потім швидко зачинила двері і зникла. Я провів поглядом покоївку і зупинився там, куди вона пішла. Бо мені теж хотілося зараз якнайшвидше зникнути звідси і заховатися в якійсь комірчині.

— Інесо, ти… — мама хрипло почала говорити, — що ти тут робиш? І так пізно…

— Вибачте, — її голос звучав ніби два ножі гострили один до одного, — просто літак затримали і я запізнилась на заселення в готель. То ж… вирішила, що тут точно знайду місце для ночівлі.