5

ЛЕЯ

Я відвернулась від вікна і спробувала взяти себе в руки. Мені просто потрібна була нова робота… Просто новий сенс, щоб жити. А натомість я опинилась в домі того, хто практично зруйнував моє життя. Покидьок, якого я мала затримати і через якого втратила роботу, зараз спокійно собі живе та робить свої справи. А я доглядаю за його дитиною… Хоча Ніколь же ні в чому не винна… Я повільно підійшла до чайника, щоб заварити собі чаю. Це зазвичай заспокоювало мене і дозволяло трохи прояснити голову, але зараз мої руки так тремтіли, що я лиш хвилювалась, аби знову нічого не розбити. Сівши за стіл, я охопила чашку двома руками і намагалась думати. Тікати мені звідси вже чи спробувати зачекати трохи. Але ті гроші, які мені обіцяють, дуже потрібні. Та й до Ніколь я вже трохи звикла і з нею мені весело проводити час. Але зараз всередині просто буря емоцій, які ніяк не виходить опанувати. Якщо цей чоловік був на поліцейському гачку, значить він небезпечний. А отже я можу поплатитись за свою брехню… Проте далі роздумувати  не змогла, бо він залетів до будинку розлючено і різко, від чого я аж підскочила. Розмова не вийшла в нас відразу, а потім взагалі чоловік сказав, що звільняє мене.

— Ви… ви звільняєте мене? Але за що? — я намагалась триматись гідно.

— Бо я так хочу, — він схрестив руки на грудях, — не можу довірити свою дитину такій як ви.

— Так, а що ж зі мною не так? — мене бісило кожне його слово я все-таки контролювати себе було складно.

— Ви перевищуєте свої обовʼязки, — чоловік почав загинати пальці, — псуєте речі в домі, берете без дозволу інші мої речі в гаражі…

— Це ви так нервуєтесь через велосипед? — я дещо розгубилась, бо не очікувала настільки бурної реакції на те, що я трохи поїздила на тому велосипеді.

— Ви вчили Ніколь кататись? — його тон став серйознішим.

— Ем… так, — я розгублено глянула на свої руки, — хіба це було заборонено?

— А вас хтось просив це робити? — чоловік різко підійшов ближче, а я інстинктивно позадкувала, знайшовши спиною стіну. 

— Вибачте, пане… — я замовкла, бо зловила себе на думці, що досі не знаю, як його звати.

— Для вас я Тимур Олексійович, — сухо відповів чоловік.

— Гаразд, кхм, Тимуре Олексійовичу, я не знала, що вчити Ніколь кататись на велосипеді заборонено.

— Я обіцяв своїй дитині провести час разом, — він показав пальцем на себе, — вона так чекала цього моменту, а коли нарешті я знайшов час — ви все зіпсували. І як мені тепер дивитись дитині в очі?

— Навіть не знаю, — я фиркнула, — можливо, варто було зробити це вже давно? А не постійно стирчати на роботі і дізнатись, що у вас нова няня лише…

— Ви це зараз серйозно? — Тимур Олексійович навіть засміявся, — думаєте, можете зі мною так розмовляти?

— Я… — я розгубилась.

— Щоб завтра вранці вас вже тут не було, — грубо сказав чоловік і підійшов до дверей, — хоча можете збиратись вже зараз, бо я забираю Ніколь з собою.

Чоловік гучно гримнув дверима, від чого навіть чашка трохи посунулась по столу. Я дивилась на все це величезними очима і не могла повірити, що справді відбувається все саме зі мною. І тепер я не здивована, що він був під прицілом поліцї, впевнена, що ця його поведінка лише квіточки. Мені навіть стало трохи моторошно. Але єдине, що зараз насправді хвилювало мене, це робота. Я не хотіла її втрачати, то ж вирішила дочекатися пані Владу, щоб поговорити з нею і може вона має вплив на свого агресивного сина. 
Тимур Олексійович таки казав правду і їх з Ніколь я не бачила практично цілий день. Проте за весь цей час не могла знайти собі місця, поки дочекалась, коли нарешті хоч хтось зʼявився вдома.

— Пані Владо, — я повільно підвелась з дивана, коли вона зайшла до вітальні.

— Привіт, — жінка виглядала втомлено, — де моя онучка, як минув день? Але коротко, бо, вибач, сьогодні я просто вижатий лимон…

— Ніколь разом з її батьком… — невпевнено сказала я, — цілий день разом.

— Справді? — вона щиро здивувалась, — це на нього щось зовсім не схоже, але гаразд.

— Я… я хочу поговорити з вами… — я зупинила її, коли пані Влада вже збиралась піти.

— Що таке? — по-діловому спитала жінка, — якась проблема?

— Ваш син сказав, що звільняє мене, — на одному подиху проговорила.

— Що? — вона нахмурила брови, — чому? Ти щось зробила?

— Ні, — я похитала головою, — нічого такого, я просто навчила Ніколь їздити на велосипеді. І це чомусь його дуже розлютило.

— О, — пані Влада закотила очі, — і це все? Тоді навіть не звертай на це увагу. Тебе найняла я, а не Тимур, то ж він не може вирішувати це питання. Не хвилюйся, я поговорю з сином. А ти іди відпочинь і забудь про його дурнуваті слова.

Вона посміхнулась і вийшла з вітальні, залишивши мене знову саму. Після цієї розмови я дещо заспокоїлась, проте внутрішня тривога все-таки була ще присутня. Було важко усвідомити, що я працюю на людину, через яку зламалась моя карʼєра. І що він з порога практично ненавидить мене. Не думаю, що він взагалі знає, де я працювала раніше і це точно не помста, але… Я не подобаюсь Тимуру... та чи можу я називати його просто по імені? 
Цієї ночі знову дуже важко засинала, навіть чула, коли повернулась Ніколь з татом і це було доволі пізно. В голові відразу почала прокручувати варіанти, куди б вони могли їздити, що так сильно затримались. І після цього вже просто змушувала себе заснути, щоб завтра про все розпитати в дівчинки. 
Вранці я швидко привела себе в порядок і обережно зайшла до кімнати Ніколь. Вона ще солодко спала, обіймаючи свою іграшку. Я намагалась не шуміти, а дочекатись, коли дівчинка прокинеться, але як тільки я відійшла від її ліжка, почувся сонний тоненький голос.

— Лея… привіт, це ти, — я повернула голову і побачила, що Ніколь вже сидить на ліжку і потирає очі.

— Привіт, — я посміхнулась і присіла поруч з її ліжком, — ти виспалась? Вчора, здається, ви з татом пізно повернулись.

— Ми їздили в парк, потім на атракціони. Але потім татові дуже треба було на роботу і я захотіла з ним. Більше ми ніде не були, — дівчинка сумно надула губи.