1

ЛЕЯ

Глибокий вдих… видих… Я обережно поправляю спідницю, яку купила практично на останні гроші, щоб виглядати більш солідно. Чи більш впевнено, не знаю. Але не кожного дня мені доводиться настільки переконливо брехати. Точніше, мені лише зараз доведеться це зробити. Повністю вигадати собі частину минулого життя, бо моє справжнє та важливе з тріском провалилось через власну помилку. 
Я стою на широкій садовій доріжці, ідеально рівно всипаній, здається, до міліметра одинаковим гравієм. З обох боків доріжки гарний газон з акуратними клумбами. І вся ця краса веде до величезного особняка. Дивлячись на всю цю ідеальність, сподіваюсь, що хоч тут зможу заробляти достатньо грошей, щоб жити, а не просто виживати. Хоча, якщо вони стільки вкладають лише в сад, то може, й моя робота для них буде оцінюватись високо. Тільки мене ще ніхто навіть не наймав, а я вже уявляю, куди буду витрачати гроші. 
Мої підбори неприємно грузнуть в камінні і я проклинаю себе за те, що взагалі взула їх. А памʼять мимоволі повертається до тих днів, коли я могла пробігти по будь-чому в улюблених робочих кросівках чи черевиках. Дійшовши таки до вхідних дверей, я беру пальцями велике металеве кільце і гучно гримаю ним в двері. Метал приємно холодить шкіру і заплющивши очі на мить, уявляю у своїй руці пістолет…

— Добрий день, — привітний голос вириває мене зі спогадів і я розплющую очі. Переді мною стоїть жінка в білому фартушку і посміхається. — Я можу вам чимось допомогти?

— А… так. Я на співбесіду. Сподіваюсь, що я потрапила правильно… — видавлюю з себе посмішку.

— Так-так, звичайно. Вас вже чекають. Давайте, я проведу.

Я киваю і мене запрошують всередину. Масивні двері гучно зачинаються за спиною і це наче дає зрозуміти, що шляху назад в мене вже немає. Покоївка веде мене довгим коридором і мої підбори глухо відбиваються від плитки. Проте на диво, великий та холодний будинок зовні, тут всередині виглядає досить затишно. Мені навіть сподобалось. Та я знову грузну в своїх думках і зовсім не помітила, як випадково зіштовхнулась зі спиною покоївки.

— Я дуже перепрошую, — швидко сказала.

— Нічого, — жінка тепло посміхнулась, — ось тут вас чекає пані Влада.

— Так…— я киваю, — дякую.

Покоївка швидко зникає з моїх очей, а я ще декілька разів роблю дихальні вправи і заходжу до величезної просторої вітальні, яка так само виглядає дуже мило, навіть для своїх розмірів. 
На дивані сидить жінка середній років з планшетом в руках і щось зосереджено виводить по екрану стилусом. Та знову ж таки мої клацаючі кроки привертають її увагу.

— О! Добрий день, — вона різко відкладає планшет та піднімається, — а я вже вас трохи зачекалась. Ви Лея, правильно?

— Так, — я коротко посміхаюсь, — вибачте, трохи потрапила в затори.

— Не страшно, — жінка махнула рукою, — ви все одно сьогодні єдина кандитатка, то ж я виділила на вас необмежений час.

— Я… зрозуміла, — все, що я змогла видавити з себе.

Пані Влада запросила мене сісти навпроти себе і я повільно опустилась на мʼяке крісло. Обережно слідкуючи за жінкою та її рухами, склалось враження, що імʼя абсолютно точно відповідає характеру. Така ж владна і принципова людина. Вона попросила моє резюме та анкету і тут в мене почався практично тремор, який я ледве могла приховати.

— То ви вчителька? — вона підняла на мене пильні сірі очі, — як цікаво.

— Колишня, якщо точно… — тихо відповіла і відчуваю, як починає легенько посіпуватись нижня губа. 

От і почалась моя перша в житті настільки сильна брехня. Адже я ніяка не вчителька, я поліцейська. Йшла до своєї мрії ще зі школи, марила формою та законом, боролась за справедливість та допомагала людям. Поки мене нагло не виставили за двері за єдину помилку, навіть не даючи шансу виправити її.  Після цього я просто впала в прірву відчаю і мало не опинилась в депресії. Спробувала піти на іншу роботу, щоб не померти з голоду, але це було жахливо. То ж коли я побачила це оголошення, а особливо суму зарплатні, то відразу ж уявила себе на цій роботі. Правда, довелось добряче набрехати у своєму резюме, бо я певна, ніхто б не захотів собі няню для маленької дитини, яка ще пів року тому ганяла злочинців та одягала наручники. І тепер я сиджу, обливаючись холодним потом, бо просто ненавиджу брехати. Але це, мабуть, був мій єдиний вихід не скотитися на саме дно.

— Що ж, — за декілька хвилин заговорила пані Влада, — знаєте, я не звикла до таких блискавичних рішень, але… Ви нам підходите.

— Справді? — я аж здригнулась, — дуже вам дякую.

— Можливо можна було б і ще шукати чи чекати на якесь чудо, але в нас вже просто немає часу. 

— А… чому?

— Мій син постійно в роботі, я теж… а нашій дівчинці дуже необхідна увага. Наша колишня няня вже просто не витримувала цього навантаження в силу поважного віку, то ж нам потрібна молода та енергійна особа. От як ви. 

— Дякую, — я легенько посміхнулась.

— Нашу дівчинку звати Ніколь. Їй лише чотири, проте це неймовірна дитина. Така розумна, талановита. Просто чудо. Зараз у неї гурток малювання, але ще трохи і ви зможете познайомитися.

— Вибачте, але... можливо я не маю права питати, проте… — я прочистила горло, — ви кажете про себе та свого сина, а її мама…

— О! — пані Влада ніби істерично засміялась, — не хвилюйтесь, вона жива. Все добре. Просто… у невеликій відпустці.

За кривою посмішкою жінки я зрозуміла, що це неправда, але вдаватись в подробиці мені більше не хотілось. Мати дівчинки жива і це головне. Це добре. Хоча здається, що пані Влада не дуже хоче розмовляти на цю тему.

— У вас дуже гарний будинок, — я вирішила розрядити обстановку.

— Дуже дякую, — жінка відразу змінилась в обличчі, — це майже все моя заслуга. Звісно я себе не те що б хвалю, але я дизайнер і дуже багато в цьому домі створено мною. В мого сина на красу ніколи нема часу. Він якби жив сам, то це мабуть були б просто голі стіни, матрац відразу на підлозі, а поряд стара табуретка.