Знову додому

Даня вже кілька разів перевірив сумки, коробки з інструментами та пакети з продуктами. Машина стояла біля під’їзду, мотор ще холодний. Він піднімався сходами з останнім пакунком, ледве встигаючи не розгубити дрібниці.

І тут на сходовій клітці, на середині четвертого поверху, раптом з’явилась Оля. Вона не очікувала зустріти тут когось знайомого:

— О, ти… вже їдеш? — запитала вона, трохи збентежено.

— Так, — відповів Даня, на секунду зупинившись і поправляючи сумку. — Потрібно назад у квартиру. Тут ще ремонт закінчувати.

Оля трохи нахилилась до поручня, спостерігаючи, як він перекладає коробки:

— Ну… шкода, що ти знову переїжджаєш. — Вона мовчки на мить зважувала слова, а потім додала: — Можна твій номер? На випадок, якщо щось знадобиться.

Даня витягнув телефон, без жодної паузи:

— Звісно, ось.

Вони швидко обмінялися номерами. Оля ще секунду дивилась на екран, трохи посміхнулася і кивнула:

— Добре, тоді буду писати, якщо що.

— Домовились, — сказав Даня, киваючи головою. — І без зайвого спаму.

Він піднявся до машини, перевірив, що все на місці, і рушив. Оля залишилась на сходах, трохи здивована, що все сталося так буденно, і пішла у свій під’їзд. Все було просто, без драм, без розлогих слів — буденний момент, який залишиться у пам’яті просто як “ось так зустрілися”.

Даня відкрив двері своєї двокімнатної квартири, і одразу відчув знайомий запах — трохи пилу від ремонту, трохи кави, яку він залишив ще вчора. Він поставив сумку на підлогу, важко зітхнув і обійшов кімнату оком: все ще трохи не на місці, але це було його — його простір, його порядок, який він повільно відновлював після того, як переїхав назад.

Першим ділом він поставив пакети з продуктами на кухню. Ставив усе обережно: хліб, молоко, фрукти. Потім відкрив сумку з речами: кілька футболок, шорти, пара сорочок. Розклав їх у шафі, розвішуючи на гачках, решту поклав на полицю. Коли дістав навушники і зарядку, то на хвилину зупинився, аби перевірити, чи не забув нічого важливого.

Після цього розклав інструменти та коробки, що залишилися від ремонту: фарба, кисті, рулетка, невеликий дриль. Вони зайняли місце у кутку, щоб не заважати проходу. Він кілька разів переставляв коробки, поки не здалося, що тепер усе більш-менш зручно.

Потім згадав про каву. Дістaв турку, засипав каву, поставив на плиту. Поки чекало, поки вода закипає, він сів на диван, відчуваючи легку втому: плечі тяглися, ноги нили після сходів і сумок. Включив музику — тихий джаз. І ще на мить закрив очі, насолоджуючись тишею своєї квартири.

Коли кава була готова, він зробив собі невеликий ковток, потім другий. Дивився на світло, що пробивалося через вікна, на акуратні полиці, на невеличкий столик у кутку, де лежали його улюблені книги. Все було як зазвичай, без поспіху, без зайвої метушні.

Він дістав телефон, перевірив повідомлення — від Ані нічого нового. Лише сповіщення від додатку з ремонту: кілька замовлень на наступний день. Він зробив позначки, вирішив, що завтра розпочне справи раніше. Потім ще раз поглянув на розкладені речі, на акуратні коробки, на кімнату, що поступово ставала «його», і нарешті ліг на диван, перевів подих і дозволив собі трохи відпочити.

Даня сидів тихо, розглядаючи все навколо, іноді нахиляючи голову, щоб подивитися на дрібниці: маленьку полицю з інструментами, стакан із щітками для фарби, кілька недопитих чашок від кави. Це був його простий вечір після повернення додому — без великих подій, без спогадів про сусідів чи ремонт, просто своя квартира, свій порядок і відчуття, що тепер можна трохи перепочити.

Даня розкладав інструменти на столі, перевіряв коробки з фарбою, щітки та інші дрібниці після ремонту. Він хотів, щоб усе мало свій порядок, щоб завтра можна було швидко продовжити роботу. Руки трохи нили, плечі тяглися, але він не звертав на це уваги — увесь день промайнув у дрібній метушні, і зараз здавалося, що хоча б на кілька хвилин можна відпочити.

Раптом телефон завібрував. На екрані — повідомлення від Олі. Даня глянув на нього, але не одразу відповів. Повідомлення було простим:

— Привіт! Як день?

Він злегка посміхнувся, але швидко відсунув телефон убік, закривши додаток. У голові промайнуло: “Не зараз. Занадто багато справ.” Він не хотів пояснювати, що ремонт виснажує, що руки вже болять, що просто хочеться тихого вечора. Тому він зробив вигляд, що не бачить повідомлення.

Минуло кілька хвилин, і Оля написала ще раз:

— Ага, бачу ти зайнятий… Може, завтра побачимось?

Даня не відповів відразу. Він дістав рулетку, перевірив ширину полиць, перевставив коробку з фарбою, трохи нахилився, щоби протерти пил із підлоги. Він не хотів, щоб Оля подумала, ніби він її ігнорує — просто зараз йому дійсно не хотілося вести розмову.

Ще через півгодини він подивився на телефон. Повідомлення від Олі все ще світилися на екрані, і він тихо подумав: “Напишу пізніше”. Тобто він не відмовлявся спілкуватися, але зараз його бажання було зовсім мінімальним. Він закрив додаток і повернувся до фарби.

У цей момент він почув, як трохи скрипнули сходи знизу — здавалось, усе навколо життя продовжує текти, а він просто хоче, щоб цей вечір пройшов у спокої. Даня розумів, що якщо зараз напише, розмова може розтягнутися, а сил на це не було. Тому він просто сидів, розкладаючи речі, переміщаючи коробки та інструменти, іноді глянувши на телефон, і відчував легке бажання, щоб нічого нікого не турбувало.

Оля писала ще раз, трохи більше жартуючи:

— Ну все, здається, ти мене ігноруєш 😅

Даня тихо посміхнувся, закрив телефон і кинув коротке:

— Ні, просто зайнятий.

Цього вистачило. Він не хотів пояснювати деталей, не хотів нікого навантажувати своїм настроєм. Він повернувся до своїх справ, у тиші своєї квартири, де ніхто не заважав, де не потрібно було ні з ким спілкуватися. І це було саме те, чого йому зараз хотілося.