В нас там запара!

Це було літо — те саме, коли день тягнеться довше, ніж звичайно, і вечір не поспішає темніти. Зранку повітря вже було теплим, навіть у тіні, і в квартирі відчувалась ця липка літня тиша, коли місто ніби не спить, а просто дрімає. Дані не було з самого ранку. Він написав ще до восьмої: що вони виїхали на майданчик, бо сьогодні концерт, і часу впритул. Без смайлів, без зайвого — коротке повідомлення, як завжди в такі дні.

Аня прочитала його вже на кухні, стоячи босоніж на холодній плитці. Вікно було відчинене, з вулиці тягнуло шумом машин і голосами. Літо завжди так заходило в дім — без дозволу. Вона зробила собі сніданок, не думаючи про вечір спеціально. День не здавався особливим, і саме в цьому було щось правильне.

Оля прийшла ближче до обіду. У легкій сукні, з волоссям, зібраним абияк, трохи розпатланим від спеки. Вона одразу сказала, що на вулиці пекло, і кинула сумку на стілець. Запитала, чи Даня вже повертався, але так, між іншим, ніби просто для галочки. Аня відповіла, що він зранку на саундчеку, і Оля кивнула, переключившись на свої новини.

До концерту вони збиралися без метушні. Літо не вимагало чогось особливого — навпаки, хотіло простоти. Аня довго не могла вирішити, що вдягнути, бо все або здавалося зайвим, або надто звичайним. Зрештою вона вибрала те, в чому було не спекотно стояти серед людей. Оля пожартувала, що головне — зручне взуття, бо літні концерти завжди закінчуються болем у ногах, незалежно від емоцій.

Вони вийшли з дому ще засвітла. Сонце вже не пекло, але асфальт усе ще тримав тепло. Дорогою говорили про дрібниці — про те, як дивно, що концерт починається ввечері, а відчуття, ніби день ще не закінчився. Про людей у транспорті, про відкриті вікна, про те, як літо завжди робить місто трохи гучнішим.

Біля концертного майданчика було людно. Хтось сидів просто на бордюрах, хтось стояв у черзі з напоями, хтось уже співав уривки пісень. Повітря було насичене — теплом, шумом, очікуванням. Оля одразу озирнулась навколо, ніби шукала знайомі обличчя, а потім сказала, що тут завжди відчувається інша енергія, коли концерт просто неба.

Коли вони зайшли всередину, світло ще не гасили повністю. Люди розмовляли, сміялись, хтось уже знімав відео. Аня помітила, як сцена виглядає інакше вдень — менш таємничо, більш відкрито. І десь там, серед апаратури й людей у чорному, вона впізнала Даню. Не одразу — просто відчула, а потім уже побачила.

Він був зосереджений, майже не дивився в зал. Літо не змінювало його робочого стану — він був таким самим, як завжди на сцені. Зібраним. Спокійним. У моменти беквокалу він чітко тримав ритм, іноді переглядався з кимось із команди, іноді дивився в бік Артема.

Коли Артем вийшов на сцену, зал відреагував одразу. Без затримки. Літо зробило цю реакцію ще живішою — люди рухались, співали, піднімали руки. Оля нахилилась до Ані й щось сказала про звук, але Аня лише кивнула, не відводячи погляду від сцени.

Концерт ішов легко, ніби сам собою. Пісні змінювали одна одну, світло ковзало по сцені, вітер іноді доносив музику далі, ніж межі майданчика. Аня ловила дрібні моменти — як хтось із команди усміхається між треками, як Артем майже непомітно дає знак рукою, як Даня робить крок назад, щоб не перекривати звук.

Оля кілька разів зникала ближче до сцени, потім поверталась, ділилась враженнями короткими фразами. Аня більше мовчала. Вона просто була там, у цьому літньому вечорі, серед людей і музики.

Після фінальної пісні зал ще довго не вщухав. Люди аплодували, хтось свистів, хтось кричав імена, хтось просто стояв, ніби намагаючись затримати цей момент ще хоча б на кілька секунд. Світло на сцені поступово змінювалось, музиканти почали сходити зі своїх місць, але загальне відчуття завершення приходило повільно.

Оля нахилилась до Ані й сказала, що, здається, вже можна йти. Не з залу — назад, у бік технічного проходу. Вони рушили не разом з усіма, а трохи вбік, туди, де було менше людей і більше тих, хто виглядав «своїм». Прохід за лаштунки не був урочистим — вузький коридор, кабелі під ногами, хтось швидко проходив повз із кейсами, хтось говорив у рацію.

За сценою було інакше. Гучність різко спадала, залишався лише гул у вухах і уривки розмов. Повітря було теплим, важким після концерту. Хтось сміявся, хтось сидів просто на підлозі, хтось уже переодягався. Ніхто нікуди не поспішав, але всі були в русі.

Аня побачила Даню майже одразу. Він стояв трохи осторонь, з рушником на плечі, з телефоном у руці. Виглядав втомленим, але спокійним — тим самим спокоєм, який з’являється після добре зробленої роботи. Він помітив їх не одразу, тільки коли Оля махнула рукою.

— Ну що, — сказав він, коли вони підійшли, — живі?

— Поки що так, — відповіла Оля. — Там спека нереальна.

— Тут не краще, — він усміхнувся й подивився на Аню. — Як вам?

— Нормально, — сказала вона просто. — Класно було.

Він кивнув, ніби цього було достатньо. За їхніми спинами хтось голосно сміявся, хтось обговорював звук, хтось кликав Артема. Атмосфера була не святковою, а робочо-розслабленою — ніби всі просто перевели подих.

Оля швидко втягнулась у розмову з кимось із команди, а Аня на мить залишилась поруч із Данєю. Вони стояли мовчки, слухаючи, як за сценою життя не зупиняється, просто змінює темп.

— Я ще трохи тут, — сказав він тихо. — Потім напишу.

— Добре, — відповіла Аня.

За кулісами не було відчуття «закритого світу», як це часто уявляють. Тут просто було більше людей, які знали, куди йдуть. Аня стояла поруч із Олею, коли до них підійшла одна з менеджерок — невисока, в чорній футболці з бейджем, із телефоном у руці.

— О, привіт, — сказала вона так, ніби вони бачилися вчора, хоча насправді минуло кілька тижнів. — Ви ж сьогодні знову тут?

— Так, — усміхнулась Аня. — Вирішили прийти.

— Ну і правильно, — кивнула менеджерка. — Сьогодні було гаряче. В прямому сенсі.

Оля одразу підхопила тему, пожартувала про спеку і про те, що після таких концертів хочеться тільки води й тиші. Менеджерка засміялась, погодилась і на секунду відволіклась, відповідаючи комусь у рації. Розмова не обірвалась — просто зробила паузу, як це буває між людьми, які ще не звикли до постійної присутності одне одного.