То ми тепер сусіди?

День Ані

Аня прокинулась раніше, ніж зазвичай. Не тому, що була виспана — просто за вікном хтось гучно грюкав металом, і місто вже жило своїм ранковим життям. Вона кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю, прислухаючись до звуків: машини, кроки, десь унизу хтось сварився з кур’єром.

На кухні було порожньо. Даня пішов ще зранку — залишив коротке повідомлення:
«Я на квартиру. Майстри мали прийти о дев’ятій».

Аня зробила собі сніданок без особливого ентузіазму. Просто щось з’їсти, щоб не відкладати день. Сіла біля вікна, відкрила ноутбук, але замість роботи дивилась, як у дворі хтось виносить старий диван. Їй подобалось це відчуття — ніби життя навколо відбувається без поспіху, але постійно.

Ближче до обіду вона вийшла з дому. Пройшлась до парку, купила каву на виніс, сіла на лавку. Писала Олі — коротко, ні про що серйозне. Відповідала мамі. Думала про вступ, про майбутній навчальний рік, але думки не чіплялись надовго.

В якийсь момент зловила себе на тому, що чекає повідомлення від Дані. Не тому, що щось мало статися — просто хотілось знати, як у нього там.

У Дані

У його квартирі було голосно. Надто голосно для людини, яка звикла до тиші. В коридорі стояли відра, рулони плівки, мішки зі сміттям. Стеля в кімнаті була плямиста — сліди вчорашнього потопу виглядали ще гірше при денному світлі.

— Тут точно міняти, — сказав один із майстрів, показуючи на кут.
— Я розумію, — відповів Даня. — Робіть, як треба. Головне — щоб не розтягнулось на місяць.

Він ходив по квартирі, намагаючись не заважати. Дзвонив у страхову, потім у магазин матеріалів, плутався в термінах, кілька разів чув фразу «це стандартна ситуація».

— У вас бабуся зверху? — між іншим спитав майстер.
— Так. Тамара Миколаївна.
— А, тоді зрозуміло.

Даня навіть усміхнувся. Йому було не злісно — радше втомлено. Він знав, що це не навмисно. Але цього разу наслідки були серйозніші, і квартира виглядала не як «переживемо», а як «доведеться вкладатись».

Він вийшов на балкон, подзвонив Ані.

— Як ти? — спитав одразу.
— Нормально. А ти?
— Ну… в мене тут фестиваль ремонту. Пил, шум, чужі люди. Думаю, я правильно зробив, що перебрався до тебе.
— Однозначно, — сказала вона. — Хоч тут тихо.

— Вже сумую за цією тишею, — зітхнув він.

Паралельно

Аня повернулась додому ближче до вечора. Прибрала трохи на кухні, зварила щось просте. Було дивно готувати, знаючи, що Дані немає поруч, але що він ніби й недалеко.

Даня повернувся пізно. У футболці, яка пахла пилом і якимось будівельним клеєм. Втомлений, але не злий.

— Ну що? — спитала Аня.
— Стіни будуть. Стеля — під питанням. Я — без сил.

Він сів на диван, зняв кросівки, потер обличчя руками.

— Я сьогодні нічого не зробила корисного, — сказала вона ніби виправдовуючись.
— Ти зробила найважливіше, — відповів він. — Ти просто була. Цього зараз достатньо.

Вони повечеряли мовчки. Не тому, що не було про що говорити — просто не хотілось. День був звичайний, трохи втомливий, трохи розсіяний. Але він складався. І цього вистачало.

День Олі

Оля прокинулась від спеки. Сонце вже впиралось у вікно, і кімната виглядала занадто яскравою для такого ранку. Вона кілька секунд лежала, не рухаючись, слухаючи, як у сусідній квартирі хтось ходить, як грюкають двері в під’їзді. Київ ніколи не мовчав — навіть зранку.

Вона встала, зробила собі сніданок нашвидкуруч і сіла за стіл із ноутбуком. Відкрила кілька вкладок, закрила, знову відкрила. Думки не тримались. Хотілось щось робити, але не було зрозуміло — що саме.

Після обіду вона вийшла з дому. Просто пройтись. Без маршруту. Зайшла в магазин біля дому — купити щось дрібне, але більше, щоб змінити обстановку. Стояла між полицями, розглядала упаковки, не надто зосереджуючись.

І тоді побачила його.

Даня стояв біля соусів, трохи нахилившись, ніби намагався прочитати дрібний текст. Виглядав звичайно. Без поспіху. Не так, як люди, які «показують себе». І саме це чомусь кидалось у очі.

Вона не одразу підійшла. Секунду подумала, чи варто. Потім усе ж сказала «привіт».

Розмова пішла легко. Без напруги. Вона ловила себе на тому, що слухає не лише слова, а й паузи між ними. Він не поспішав, не намагався бути цікавим. Просто був таким, як є.

Коли вони вийшли з магазину разом, Оля відчула дивне відчуття — ніби це зовсім буденна сцена, але водночас така, яку легко уявити ще раз. І ще.

Вона запропонувала каву не різко. Скоріше — між іншим. Без очікувань.

Відмова була спокійною. Без виправдань. І це не образило — радше змусило задуматись. Вона кивнула, попрощалась, зайшла у свій під’їзд і кілька хвилин просто стояла біля ліфта.

Удома вона сіла на ліжко, скинула кеди, подивилась у стелю. Ні сумно, ні радісно. Просто… трохи тихіше всередині.

Ближче до вечора Оля відкрила Pinterest, зберігала картинки для майбутніх проєктів. Вікна, світло, кімнати, де хтось живе. Подумала про Аню — про те, що та здається спокійною, зібраною. Такою, яка знає, де її місце.

«Мабуть, це просто нове місто», — подумала Оля. — «Воно завжди плутає думки».

Вона заварила собі чай, сіла біля вікна і дозволила дню просто закінчитись. Без висновків. Без рішень. З відчуттям, що завтра все може бути трохи інакше — або зовсім так само.

Артем

Артем з’являвся рано. Не тому, що вимагав цього від інших, а тому що сам так звик. Саундчек для нього ніколи не був «формальністю» — це була частина процесу, така ж важлива, як сам концерт. Він приходив у простому одязі, часто без зайвих слів, з кавою в руці, вітався коротко, але уважно дивився навколо.

Він багато слухав. Не лише звук — людей. Міг підійти до музикантів, щось уточнити, перепитати, іноді просто мовчки постояти поруч. Не тиснув, не підганяв. Але якщо щось було не так — помічав одразу.