О ні! Я не те мала на увазі!

Наступного дня Аня тільки прокинулась, розтягнулася на ліжку і почула легке постукування у двері.

— Хтось постукав, — пробурмотіла вона собі під ніс і пішла відкривати.

На порозі стояла Оля, з рюкзаком на одному плечі та з усмішкою, яка світилася ще до того, як вона потрапила у квартиру.

— Привіт! — сказала вона і злегка розслабила плечі. — Думала, зайду, подивлюся, як ти тут живеш.

— Привіт, — відповіла Аня, посміхаючись. — Заходь, якраз прокинулась.

Оля переступила поріг і одразу кинула рюкзак на диван.
— Ти ж сказала, що тут світло і просторо, — сказала вона, озираючи кімнату. — І справді, класно.

— Так, — усміхнулась Аня. — Я поки ще звикаю, але вже приємно.

Вони трохи сміялися, розглядали кімнату, обговорювали дрібниці — де що поставити, куди повісити постери. Оля навіть допомогла переставити кілька книг на полицях, і вони разом посміялися над тим, як «важко правильно розставити книжки».

— Ти завжди так організовано ставиш книжки? — спитала Оля, поки ставила альбом на полицю.
— Та ні, іноді просто кидаю їх, — засміялась Аня. — Але потім починає дратувати, і доводиться переробляти.

— Я зрозуміла, — кивнула Оля. — У мене так само. А потім замислюєшся: «Навіщо я це роблю?» — і все одно переставляєш.

Вони сміялися, трохи обговорювали плани на день. Аня принесла чай, вони сіли на кухні і продовжили розмову.

Вони обговорювали улюблені ігри, сміялися над правилами, які іноді плутаються, і розповідали кумедні випадки з минулого, коли хтось намагався «чесно обіграти» друзів.

Після цього розмова плавно перейшла на музику, улюблені кав’ярні і невеличкі творчі проєкти. Аня показала свої начерки, Оля розповідала про те, що малює на уроці і в вільний час. Вони сміялися, ділилися ідеями і навіть придумали маленький спільний проєкт — серію ілюстрацій про місто та людей.

Весь ранок і частину дня минув непомітно: вони обговорювали, малювали, сміялися над дрібними непорозуміннями, жартували про те, як незручно сидіти на підлозі, бо стілець зайнятий.

І тільки ввечері Аня згадала про Даню:
— А Даня сьогодні на саундчеку, — сказала вона, коли Оля перепитала, чому його немає.
— Ага, ясно, — відповіла Оля. — Ну нічого, гарний день все одно вийшов.

Даня повернувся додому вже під вечір. Замок у дверях провернувся не одразу — ключ трохи заїв, і він тихо вилаявся собі під ніс. У квартирі було світло, і це одразу дало зрозуміти: Аня не спить і не лежить з телефоном, як зазвичай після довгого дня.

— Я вдома, — кинув він, знімаючи кросівки і залишаючи рюкзак просто біля дверей.

— Нарешті, — відгукнулась Аня з кухні. — Ти виглядаєш так, ніби тебе ганяли по колу.

— Бо так і було, — відповів він, заходячи на кухню. — Саундчек затягнувся, потім ще раз прогнали все, потім знову щось не так із моніторами.

Він сперся на стільницю і кілька секунд просто стояв мовчки.

— Ти їв сьогодні? — спитала Аня, відкриваючи холодильник.
— Якщо кава вважається їжею — то так. Якщо ні — то ні.

— Значить, будемо готувати, — рішуче сказала вона. — Бо я теж голодна.

Вони відкрили холодильник разом і кілька секунд просто дивились усередину.

— Так… — Даня нахилив голову. — Це набір “виживання”.
— Макарони є, — сказала Аня.
— Це вже план, — кивнув він. — А ще що?
— Яйця.
— Стає цікавіше.
— І щось, що колись було овочами.

— Чудово. Робимо щось між “вечерею” і “експериментом”, — підсумував Даня.

Аня поставила каструлю на плиту, але забула налити воду. Даня мовчки дивився секунд десять, а потім обережно спитав:
— Ти так задумала?
— Що?
— Варити макарони без води.
— Ой, — вона засміялась. — Не заважай, я в процесі.

Він відійшов до столу і почав різати овочі, але ніж виявився тупим.
— У тебе тут ножі декоративні, чи вони мають якусь функцію?
— Вони… естетичні, — серйозно відповіла Аня. — Не всі ножі створені для різання.

Коли макарони нарешті потрапили у воду, Аня випадково насипала їх удвічі більше.
— Нас буде багато? — Даня глянув у каструлю.
— Ні.
— Тоді це стратегічний запас?

— Не ной, — сказала вона. — Буде що їсти завтра. Або післязавтра. Або віддамо сусідам.

Поки макарони варились, Даня вирішив “трохи допомогти” і почав смажити яйця. Через хвилину кухня наповнилась характерним запахом.

— Ти щось палиш? — насторожено спитала Аня.
— Ні.
— Тоді чому так пахне, ніби щось горить?
— Це… інтенсивна прожарка.

Вона підійшла ближче, глянула на сковорідку і розсміялась.
— Це не прожарка, це кримінал.
— Зате не сире, — захистився він.

У результаті вони пересмажили яйця, переварили макарони і забули про сіль. Коли сіли за стіл, Аня взяла виделку, спробувала і замовкла.

— Ну? — напружено спитав Даня.
— Це… їстівно.
— Це комплімент?
— Це факт.

Він спробував теж і скривився.
— Нам треба було замовити доставку.
— Нам треба було не втручатись одне одному, — відповіла Аня. — Ти постійно щось “трошки допомагав”.
— Бо без мене було б гірше.
— Не факт.

Вони дивились один на одного і сміялись, уже без сил сперечатись. Даня відкинувся на спинку стільця.

— Знаєш, — сказав він, — після сьогоднішнього дня це навіть нормально.
— Що саме?
— Оця вечеря. Вона… нормальна, залити соусом і буде гуд.

— Наступного разу я читаю рецепт, — сказала Аня.
— Наступного разу я взагалі не лізу, — відповів він.
— Не обіцяй того, чого не виконаєш.
— Добре, буду лізти, але мовчки.

Вони доїдали мовчки, іноді обмінюючись поглядами і тихо сміючись. Вечеря була далека від ідеальної.

Вони вже прибрали зі столу. Посуд стояв у мийці, хтось полінувався одразу його мити, і на кухні стало тихіше. Даня сидів на краю стільця, крутив у руках телефон, але нічого не дивився — просто тримав.