Поїхали!

Він почав збирати речі вже пізно ввечері, коли в квартирі стало зовсім тихо. Вода більше не капала, будинок заспокоївся, і навіть запах вологи трохи притупився, мабуть він просто звик до нього. Даня пройшовся кімнатами, ніби перевіряючи, що саме йому знадобиться найближчими днями, і намагаючись не брати зайвого. Він знав себе: якщо не зупинитися, можна зібрати пів квартири.

Спочатку він дістав з шафи рюкзак — той самий, з яким зазвичай ходив у місто. Зрозумів, що цього буде замало, і витягнув дорожню сумку, яку тримав у комірчині. Вона давно не використовувалася, але була зручна: простора, з кількома відділеннями. Даня поставив її посеред спальні й почав складати речі по черзі, без поспіху.

Одяг він вибирав практично. Кілька футболок, худі, теплий светр, джинси, спортивні штани — на випадок, якщо захочеться просто побути вдома. Окремо склав білизну й шкарпетки, машинально рахуючи дні, ніби намагався вписати тиждень у конкретну кількість речей. Зупинився, подумав, і додав ще одну футболку — про всяк випадок.

Потім він зайшов у ванну. Там усе ще було вологіше, ніж у інших кімнатах. Даня взяв свою зубну щітку, пасту, гель для душу, бритву. Рушник поклав зверху, щоб він був під рукою. 

У творчій кімнаті він затримався довше. Подивився на стіл, на блокнот, що лежав відкритий із кількома незакінченими рядками. Даня вагаючись узяв його, перегорнув сторінки й поклав у сумку. Туди ж пішли навушники, зарядка, павербанк. Він подумав про ноутбук, але вирішив забрати його зранку, перед виходом, щоб не залишати без нагляду.

На кухні він зупинився біля вікна. Подивився вниз, на двір, де вже майже не було світла. Звідси квартира здавалася спокійною, майже звичною, ніби нічого й не сталося. Даня на секунду відчув дивне відчуття — ніби він не просто їде на тиждень, а залишає дім трохи надовше. Він відкинув цю думку і повернувся до справ.

Окремо він зібрав дрібниці: книгу, яку зараз читав, годинник, зарядку для телефону, документи. Перевірив кишені, щоб нічого не забути. У якийсь момент зупинився, подивився на сумку й зрозумів, що вона вже майже повна.

Коли все було зібрано, Даня застібнув сумку, поставив її біля дверей і ще раз пройшовся квартирою. Перевірив вікна, світло, кран. Поглянув на стелю, на плями, що тепер виглядали сухішими, але все ще нагадували про події дня.

Він ліг спати з відчуттям тимчасовості, просто усвідомлення, що найближчі дні будуть не скучними.

Він виїхав ближче до обіду. Не тому, що так планував — просто зранку все пішло якось не з першого разу. Будильник продзвенів, але Даня його вимкнув і ще хвилин двадцять лежав, дивлячись у стелю. Квартира виглядала втомленою: на кухні стояли відра, під вікном — рушники, розкладені для просушки, а повітря було важке, трохи сире. Стіни мовчали, але це мовчання дратувало більше, ніж шум.

Він встав, заварив каву. Пройшовся по кімнатах, ще раз окинув поглядом стелю в коридорі. Плями стали світлішими, але все одно були помітні. «Ну, ясно», — подумав він і видихнув. Не вперше. Просто цього разу більше мороки.

Збирався без системи. Не за списком, а за відчуттям. Джинси — кинув. Футболки — дві, третю вагався, але все ж поклав. Зарядку для телефону спочатку забув, згадав уже біля дверей, повернувся. Тапки — окрема історія. Стояв із ними в руках, подумав: «Ну так, логічно». Засунув у сумку збоку.

Сумка вийшла важкою, але терпимо. Він поставив її біля дверей, взувся, ще раз перевірив, чи вимкнув воду — автоматично, з підозрою. Подивився на кран, навіть торкнувся, ніби той міг передумати.

На вулиці було тепло. Даня відкрив машину, закинув сумку на заднє сидіння, сів за кермо. Завів двигун не з першого разу — акумулятор трохи вередував. Він постукав пальцями по керму, поки мотор нарешті запрацював.

Їхав без поспіху. Київ був звичайний — машини, світлофори, хтось перебігав дорогу не там, де треба. Він кілька разів ловив себе на тому, що думає не про дорогу, а про те, як дивно виходить: от так просто — тиждень пожити не в себе. Без драми, без планів, просто тому що так склалось.

Коли під’їхав до її будинку, не одразу знайшов місце для парковки. Проїхав коло, потім ще одне. Нарешті став трохи криво, але махнув рукою — не принципово. Витяг сумку, зачинив машину, ще раз перевірив, чи замкнув.

Написав: «Я під під’їздом».

Поки чекав, розглядав будинок. Звичайний, нічого особливого. На лавці сидів чоловік і гортав телефон, хтось вигулював собаку. Життя йшло своїм ходом.

Двері відчинилися майже одразу. Аня стояла у домашному — простому, без намагання виглядати якось «по-особливому».
— Заходь, — сказала вона, трохи відступивши вбік.

Він зайшов, поставив сумку біля стіни, зняв кросівки. Машинально подивився вниз.
— Ну що, — сказав він, — перевірка.
— Я знаю, — усміхнулась вона. — Я готова.

Капці його стояли біля входу.
— От. Щоб не було питань.
— Приймається, — сказала вона. — Тепер можеш жити.

Квартира була не ідеальна — і саме цим нормальна. Десь лежала книга, десь зарядка, на столі — чашка з недопитим чаєм. Він пройшов трохи далі, озирнувся.
— У тебе тут… живо, — сказав він.
— Це комплімент?
— Це констатація.

Вона показала, де він може залишити речі. Він не став одразу все розкладати — просто поставив сумку біля дивана, дістав найнеобхідніше. Телефон, зарядку, худі. Решта могла почекати.

Вони сіли на кухні. Чай закипів не з першого разу — чайник клацнув і вимкнувся. Аня зітхнула й увімкнула знову.
— Він іноді так робить, — сказала вона.
— Всі ми іноді так робимо, — відповів Даня.

Говорили про дрібниці. Про те, як у нього тепер виглядає стеля. Про те, що майстер обіцяв прийти «десь на тижні». Про те, що її вікно трохи заїдає, і його треба штовхати сильніше.

День склався якось сам собою, без чіткого початку і без кульмінації. Даня прокинувся раніше за Аню, але не вставав одразу. Лежав на дивані, гортав стрічку новин, кілька разів відкривав і закривав чат з майстром, який мав прийти подивитися на стелю. В голові крутились дрібні, неважливі думки: що треба заїхати на мийку, що давно не міняв лампочку в коридорі, що добре б не забути документи в машині.