Потоп? А що далі?

Він зупинився посеред коридору й прислухався. Капання було не з ванної, а ніби… зі стелі... Даня повільно підняв голову й побачив темну пляму, якої точно не було ще вчора. Вона розповзалася нерівно, ніби хтось малював водою по штукатурці. За кілька секунд з неї зірвалася крапля і впала просто на ламінат.

— Ну звісно, — тихо сказав він сам до себе.

Тамара Миколаївна... Інших варіантів просто не існувало.

Вона жила над ним уже багато років, і це було далеко не вперше. Даня добре знав цей сценарій: вона приймає ванну, відкручує кран, відволікається — телевізор, телефон, хтось подзвонив у двері — і вода починає жити своїм життям. Раніше це закінчувалося невеликими плямами, трохи здутими шпалерами або мокрим кутом у ванній. Він зітхав, витираючи підлогу, дзвонив їй у двері, слухав вибачення — і на цьому все.

Але цього разу все було інакше.

Вода не просто капала — вона вже почала текти тонкими струмками вздовж стіни у вітальні. Даня швидко зняв кросівки, поставив відро, потім друге, потім рушники. Він дивився, як стеля темніє на очах, як ламінат біля стіни починає вигинатися, і відчував знайоме, але цього разу сильніше, відчуття безсилля.

Він піднявся нагору майже машинально. Подзвонив. Потім ще раз. Лише з третього разу двері відчинилися.

— Ой… — сказала бабулька, дивлячись на нього так, ніби побачила вперше. — А що таке?

— У вас вода, — спокійно відповів Даня. Він навіть не підвищував голос. — Дуже.

Вона зойкнула, побігла у ванну, почулося, як закручується кран. Запізно. Він це знав ще до того, як вода перестала текти.

Коли Даня повернувся до себе, квартира виглядала так, ніби хтось вирішив влаштувати експеримент із вологості. Стеля у вітальні була вся в плямах, шпалери місцями відійшли від стін, у кутку зібралася калюжа. У творчій кімнаті постраждала частина стелі над столом — саме там, де стояв комп’ютер. Добре, що він був вимкнений.

Він сів на край дивана і кілька хвилин просто дивився перед собою. Без паніки. Без різких рухів. Лише з важким усвідомленням: цього разу «підсушити й забути» не вийде.

Ремонт був неминучий.

Потрібно було міняти частину стелі, переклеювати шпалери, сушити підлогу, перевіряти проводку. Даня це розумів одразу. Він уже в голові рахував витрати, час, шум, пил, тимчасовий безлад у квартирі. Все те, що він не любив, але знав, що цього не уникнути.

Він знову зітхнув, підвівся і почав діяти: зробив фото, подзвонив у ЖЕК, відкрив вікна, щоб хоч трохи просушити повітря. Це була не істерика і не злість — радше втомлена звичка справлятися з тим, що трапляється.

Бабулька зверху ще кілька разів спускалася, вибачалася, щось пояснювала, говорила, що «воно якось саме». Даня кивав. Він не тримав зла. Просто цього разу ситуація вийшла за межі дрібних незручностей.

Бабуся, яка жила поверхом вище, звали Тамара Миколаївна. Їй було вісімдесят три роки, і весь будинок знав її якщо не близько, то принаймні на рівні кивків у під’їзді й коротких розмов біля ліфта. Вона жила тут давно — ще з тих часів, коли будинок був новим, сходи чистими, а сусіди знали одне одного по іменах.

Тамара Миколаївна була невисокою, завжди трохи зігнутою, з акуратно зачесаним сивим волоссям і звичкою носити вдома халат, навіть якщо до неї мали зайти діти чи онуки. Вона часто плуталася в дрібницях: могла забути, де залишила окуляри, або який сьогодні день тижня. З водою в неї були окремі стосунки — вона не раз обіцяла «бути уважнішою», але життя раз у раз нагадувало, що пам’ять уже не та.

У Тамари Миколаївни було троє дітей: два сини й донька. Сини жили окремо, приїжджали нечасто, переважно у вихідні або коли потрібно було щось полагодити. Донька навідувалася трохи частіше — іноді забігала після роботи, іноді привозила онуків.
Онуків у неї було троє: два хлопчики, обом близько семи років, і дівчинка одинадцяти. Коли вони приходили, у квартирі зверху з’являвся шум — тупіт, сміх, пересування стільців. Даня знав ці звуки і навіть звик до них: це означало, що бабуся не одна, що в неї повно людей і життя.

Вона часто говорила про онуків із гордістю, трохи плутаючи імена, але завжди з теплом. Могла довго розповідати, хто з них у який клас пішов, хто що любить їсти, хто «весь у тата», а хто «характером як вона сама». І кожного разу, коли траплялися ці історії з водою, вона щиро хвилювалася, повторюючи, що «не хотіла», що «воно само якось», і що «раніше такого не було».

Цього дня вона спускалася до Дані кілька разів. Стояла в коридорі, тримаючи руки одна в одній, говорила повільно, вибачалася, обіцяла, що поговорить із сином, що він щось придумає з краном. Даня слухав, кивав, не перебивав. Він розумів: злість тут нічого не змінить.

Ситуація складалась таким чином, що треба на деякий час з'їхати. Сирістю дихати не зовсім корисно. В нього було кілька варіантів куди поїхати, але всі з друзів зайняті. Залишилось писати Ані.

Повідомлення Ані  про цей інцидент він писав не одразу. Спочатку відкрив діалог, потім закрив, знову відкрив. Він не знав, з чого почати — не тому, що ситуація була складною для пояснення, а тому, що не хотів звучати так, ніби скаржиться. Урешті просто написав, як є.

«Мене сьогодні затопили. Знову. Але цього разу серйозніше».

Повідомлення пішло, і він відклав телефон на стіл. Через хвилину екран засвітився.

«Що значить серйозніше?» — написала вона.

Даня видихнув і почав відповідати вже спокійніше, детальніше. Він розповів про Тамару Миколаївну, про те, що вона забула закрити кран після ванни, що вода пішла по стелі й стінах, що ламінат повело, а шпалери доведеться міняти. 

«Схоже, без ремонту не обійдеться», — дописав він наприкінці.

Аня відповіла майже одразу. Питала, чи все гаразд, чи постраждала техніка, чи він сам не замерз, відкривши всі вікна. Даня читав її повідомлення повільно, уважно, і з кожним рядком напруга трохи спадала. Він написав, що з ним усе нормально, що техніку встиг прибрати, просто квартира тепер більше схожа на будмайданчик, ніж на дім.