Почнемо?

Я зайшла в квартиру, зачинила за собою двері й кілька секунд просто стояла, притулившись до них спиною. Усмішка сама з’явилась на обличчі.

Я поставила чайник, дістала з шафи дві чашки — одну свою, з тріщинкою, і другу, просту, білу. На мить замислилась, а потім лишила обидві на столі. Нехай стоять. Раптом скоро знадобиться.

Відчинила вікно. Вечірній Київ був уже не чужим. Десь унизу хтось сміявся, проїхав велосипедист, у дворі хтось вигулював собаку. Усе це більше не тиснуло — навпаки, заспокоювало.

Телефон завібрував.
Даня.

— Ну що, як твій вечір?
— Несподівано хороший. Знайомство з сусідкою, чай, дизайн, мафін. Здається, я починаю тут обростати людьми.
— Я ж казав. Київ не кусається. Просто робить вигляд.
— Ти був правий. І… дякую. За те, що колись сказав «якщо що — я поруч».
— Це безстрокова опція, — написав він. — Як підписка, яку не можна скасувати.
Я усміхнулась і відклала телефон.

Сіла на підвіконня, підтягнула ноги й подивилась у темряву. Я подумала про те, як дивно все складається: ще місяць тому — валіза, перон, мамин голос. А тепер — робота, маршрути, запах піци, нова подруга за стіною, місто, яке поволі стає фоном мого життя, а не випробуванням.

Настумного вечора я сиділа на підвіконні з чашкою чаю, дивилась, як у дворі хтось паркує машину, і просто написала йому:

— Ти ж казав, що зайдеш перевірити мої тапки.

Він відповів майже одразу.

— Я не казав. Я попереджав. Це різні речі.

— То що, це офіційний візит чи інспекція?

— Інспекція. Але з чаєм.

Я усміхнулась. Ну що сказати, це Даня. Я ще кілька секунд дивилась на екран, перш ніж відповісти.

— Добре. Але я попереджаю: тапки є.
— Я маю побачити це на власні очі.

Ми домовились на суботу. Він написав, що заскочить ненадовго, «просто гляне, як я влаштувалась». Я знала, що це «ненадовго» може легко перетворитись на кілька годин, 

У день, коли він мав прийти, я прокинулась раніше, ніж зазвичай, швидше через дивне відчуття очікування. Квартира була тихою, наповненою ранковим світлом. Я прибрала зі столу зайве, витерла кухонну поверхню, переставила чашки так, щоб вони стояли рівно. Потім зупинилась і подумала, що це смішно. Це ж Даня. Він бачив мене в сотнях станів — сонну, злу, втомлену, з їжею у роті о другій ночі. І все одно я хотіла, щоб тут було… правильно, якщо це так можна назвати.

Близько п’ятої вечора телефон завібрував.

— Я під домом.

Я підійшла до вікна й визирнула вниз. Він стояв трохи осторонь від під’їзду, у своїх білих кросівках, з рюкзаком на плечі й пакетом у руці. Щось друкував у телефоні, не підозрюючи, що я вже на нього дивлюсь. У цей момент Київ раптом став дуже маленьким. Наче місто звузилось до одного двору, одного під’їзду і людини, яка зараз зайде до мене в гості.

Я вирішила трохи прикольнутись над ним, зайшла до нашого чату в телеграм і зняла кружечок як бачу з вікна як він стоїть нічого не підозрюючи.

І написала вназдогін: "Ой а хто це в нас тут стоїть?))" 

Він відовів: Ахах, ти впевненна, що це я? Мені здається, що ти помилилась. Так, цей чоловік тут є але то не я :)

- Ой.. й справді то не він. Та нуууу.. я камеру не туди навела от і все.

- Ну да, ну да. Ти коли відчинеш мені? Скільки в тебе ще часу буде розриватися домофон?

- Та зараз, чекай.

Я відчинила двері майже одразу після дзвінка.

— Ну привіт, — сказав він так, ніби ми бачилися вчора.

— Заходь, — відповіла я і відступила вбік.

Він зробив крок у квартиру, швидко оглянувся, ніби автоматично фіксуючи деталі, а потім простягнув мені пакет.

— Не можу почати розмову, не виконавши місію.

Я заглянула всередину — і засміялась.

— Ти серйозно?
— Абсолютно.

Там були тапки. Саме такі, як ми жартували: білі, м’які, з маленьким бантиком. Я взяла їх у руки, не знаючи, сміятись чи обурюватись.

— А якщо я скажу, що в мене вже є?
— Я не повірю.

Я показала йому пару, що стояла біля входу. Звичайні, прості, без бантиків.

— Не рахується, — одразу сказав Даня. — Це тимчасовий варіант. А це, — він кивнув на пакет, — постійний.

Я поставила тапки поруч із дверима. Вони виглядали трохи смішно в цій мінімалістичній квартирі, але водночас дуже… по-домашньому.

— Все, — сказав він. — Тепер можна жити.

Ми пройшли на кухню. Я поставила чайник, він сів за стіл і сперся ліктями, роздивляючись простір.

— Ти знаєш, — сказав він після паузи, — тут дуже «ти».
— Це як?
— В твоєму стилі.  Ну що, — додав він, — розкажи. Як тобі тут насправді? Не для сторіз.

Я сіла навпроти, обхопивши чашку руками.

— На диво нормально, — відповіла я чесно. — Іноді самотньо. Але не страшно.
— Це хороший баланс, — сказав Даня. — Самотність без страху — значить, ти на своєму місці.

Я глянула на тапки біля входу і всміхнулась.

— Знаєш, — сказала я, — якщо колись мене спитають, коли я реально відчула, що переїхала…
— Ти скажеш: коли в мене з’явились тапки, — перебив він.

— Саме так.

Ми засміялись. 

- Так, ну я прийшов щоб пограти. Тому заводь шарманку

- Оооо. це вже інша справа.

Ми розклали «Монополію» на маленькому кухонному столі, і вона ледь умістилась. Поле трохи звисало з краю, гроші лежали нерівною купкою, а фішки постійно намагались упасти. Даня відсунув чашку подалі, подивився на все це зосереджено й сказав:

— Так. Тепер це офіційно. Вечір оголошується ігровим! - Почувся зловісний його сміх.

— Ти так це сказав, ніби ми зараз підписуємо контракт, — усміхнулась я.

— У певному сенсі так і є. Тут руйнуються дружби, — абсолютно серйозно відповів він.

Я взяла фішку кота. Навіть не вагалась. Даня, не дивлячись, потягнувся до машинки.

— Очікувано, — сказала я.
— Символічно, — відповів він. — Я завжди люблю бути тим, хто їде вперед.