Перші дні

Ну що ж, настав цей день, сьогодні я переїжджаю до Києва. Хоч і на деякий час, хоч і на навчання, та все ж таки.
22:34
Вона стояла на пероні, тримаючи квиток в руці і не відпускаючи валізу.
Було темно, липнево темно і повітря пахло пилом, залізом і нічними квітами, які посаджені біля вокзалу.
Поїзду уже стояв - довгий, синій, трохи втомлений від багаторічних рейсів.
Люди навколометушилися:
обіймалися, зітхали, передавали пакунки й востаннє махали руками.
Ій мати тихо сказала:
- Дзвони, коли приїдеш, добре?
- Добре, - відповіла я міцно обіймаючи.
Вона сіла в купе з троома незнайомцями: жінкою середніх років, із пластиковим судочком їжі, дівчинаю в навушниках і хлопцем, який одразу ж заснув, як тронувся потяг. Вікно було трохи розмите від пилу, але вона не відривала погляду від темряви і лише місячного сяяння.
Під колесами ритмічно постукувало, і цей стукіт, мов пульс, заспокоював. У поїзді все здавалося уповільненим:
час, думки, навіть пульс. Я витягла книгу, але не читала. Просто сиділа,іноді дивилась на екран телефону.
Ближче до третьої ночі я ледь задрімала. Мене розбудив провідник,
що сказав:
-- наступна зупинка - Київ, готуйтеся.
Київ зустрів хмарамий духотою, заторами на дорогах і запахом кави з
вокзального автомату.
Квартира-студія була маленька, але світла.
Великі вікна виходили на внутрішній двір, де цвіли ледь живі кусти бузку.
Власниця квартири була дуже добра, ми з нею одразу здружились. Я стояла
на порозі, тримаючи валізу, усередені було неймовірно тихо, світло бежеві стіни, мʼяка деревʼяна підлога, мінімалізм у кожній деталі. Ідеальна біла кухня. маленький круглий стіл, затишна ванна кімната і велике просторе двухспальне ліжко.
я сіла навпроти валізи, розстібнула її і почала розкладати речі. Знайшла місце для зарядного, косметички, навушників. Все по-троху ставало на свої місця. У кімнаті ще залишилось багато порожнечі, але мене це не
лякало. Я знала, що вона буде наповнювайсь поступово. Моєю звичкою заварювати чай зранку. Я   увімкнула чайник - звичний звук, трохи пару. Насипала чай у своюулюблену чашку, - ту саму, з дрібною тріщинкою збоку, і залила його окропом Тільки встигла зробити ковток, як телефон завібрував.
Подивилась на екран - Даня.
" Ну от і перший ", - подумала я з усмішкою.
--- Ну що, як ти там, освоїлась вже в столиці?:)
Я відраз уявила його: в біли кросівках із кавою в руці, десь на Поштовій чи у своєму улюблекому парку,
Даня вже наче понад 7 років живе в
Києві. Ми з ним знайомі дуже даво, ще з тих часів.
-- Привіт! Та більш-менш:) Квартира
класна, щойно чай заварила. Ще трохи
дивно, що це все насправді відбувається, незвично.
За декілька секунд прийшла відповідь:
---Якщо що - я поруч. Покажу тобі найкращі кавʼярні;)
Я посміхнулась й опставила чашку на підвіконня, цей вечір став ще трохи теплішим.
-- Я ж сподіваюсь, що тапки вже біля
входу поставила?
-- Чай заварений, речі розкладені, а
тапки ще не купила, не дуйся))
Він відповів миттєво. 

- Це перше, що треба було зробити. Я
тобі казав "переїзд - Це неофіційне відкритя тапочкового періоду життя"
Тепер усе - ти доросла людина, чекай
платіжки.
- Слухай, не лякай мене, я ще навіть холодильник не відкривала, бо боюсь, що там тиша й темрява, як у душі після сесії.
- Хаха, я в перший день свого
переїзду їв мівіну і думав, що це кінець. А тепер у мене є навіть тостер!
це прогрес.
- Звучить як мета. Хочу тепер тостер.
1, можливо кавоварку.
- Але спочатку тапки.
-- хахаха, та зрозуміла я, зрозуміла)
-- Тапки - це база. Якщо серйозно, я радий, що ти вже тут. Якщо буде сумно, дзвони, якщо буде весело - теж дзвони)
Я спокійно допила чай і вперше відчула за весь день, що не сама в цьому великому місті.
Наступного ж дня прокинулась десь об
одинадцятій, надворі спека, а в мене чай, йогурт і відчуття, що я недостатньо корисна для цього світу. У квартирі тихо, всі речі вже розкладені, книжки прочитані і навіть квітка на підвікинні виглядає нудьгуючою. 

Я взяла терефон 1 відкрила додаток з
оголошеннянми про роботу. Без
особливої мети, просто цікаво.
Прокрутила кілька вакансій - офіціант,
бариста, продавець, якийсь дивний
адміністратор у квест-кімнату з шаленим графиком роботи. А потім:
"Курʼєр на доставку піци. Вільний гафік, можна без досвіду."
Я зависла на кіка секунд. А чому б і
Замість того, щоб стояти весь день за
касою чи розливати каву, можна
кататись містом із коробками піци, на свіжому повітрі, у русі, і пахне смачно.
Я зробила ковток чаю і уявила себе в кепці, з великим жовтим термобоксом на плечах, як у фільмах. Відкрила анкету. Прізвище, номер телефону, вік. У полі "Коментар" написала :
"Маю бажання не сидіти вдома, готова навчитися всьому." І натиснула
"Відправити".
Я тільки домила підвіконня, коли екран телефона засвітився: «Мама».
Усміхнулась і відповіла.
Привіт, мам.
О, ти вдома? Як ти? — у голосі мами було те знайоме тепло, від якого ставало трохи затишніше, навіть якщо за вікном чужий шум великого міста.
Та нормально. Сьогодні вже другий день тут.

Встигла щось подивитись? Як квартира?
Квартира хороша. Сама ще не вірю,
що вже тут. Потроху все розкладаю.
Вчора все мила, шафи пересувала,
книжки поставила, вже ніби більш по-
домашньому стало.
От і добре. А місто як? Не страшно?
Та ні. Просто шумне. Все рухається.
Люди йдуть кудись швидко, ніби весь час кудись запізнюються. Але мені це навіть подобається.
Я перевела погляд на вулицю — літні тіні дерев лягали на тротуари, а повз
ишли люди з кавою, з пакетами, з навушниками.
А істи вариш щось? Чи як завжди - чай і йогурт? — пожартувала мама.
Ну... поки що йогурт. І чай, так. Але вже зробила список продуктів. Завтра
піду на базар. Тут один зовсім поряд.
— Головне - не забудь взяти щось
нормальне. А не оці свої «авокадо» і «рисові хлібці».
Я засміялась.
— Добре-добре. Буде гречка. І яблука.
На мить запала тиша. Я відчула, що саме зараз, поки ще день спокійний і мама в настрої, можна сказати дещо
важливе,
— Мам, я подалась на роботу.
Курʼєром. Доставка піци.
— Справді? — мама здивувалась, але без тривоги. — І як ти це придумала?