Перші дні

Ну що ж, настав цей день, сьогодні я переїжджаю до Києва. Хоч і на деякий час, хоч і на навчання, та все ж таки.

22:34

Вона стояла на пероні, тримаючи квиток в руці і не відпускаючи валізу. Було темно, липнево темно і повітря пахло пилом, залізом і нічними квітами, які посаджені біля вокзалу. Поїзду уже стояв - довгий, синій, трохи втомлений від багаторічних рейсів. Люди навколометушилися: обіймалися, зітхали, передавали пакунки й востаннє махали руками.

Їй мати тихо сказала: 

--- Дзвони, коли приїдеш, добре?

--- Добре, - відповіла я міцно обіймаючи.

Вона сіла в купе з тр0ома незнайомцями: жінкою середніх років, із пластиковим судочком їжі, дівчинаю в навушниках і хлопцем, який одразу ж заснув, як тронувся потяг. Вікно було трохи розмите від пилу, але вона не відривала погляду  від темряви і лише місячного сяяння.

Під колесами ритмічно постукувало, і цей стукіт, мов пульс, заспокоював. У поїзді все здавалося уповільненим: час, думки, навіть пульс. Я витягла книгу, але не читала. Просто сиділа, іноді дивилась на екран телефону. Ближче до третьої ночі я ледь задрімала.Мене розбудив провідник, що сказав:

---Наступна зупинка - Київ, готуйтеся.

Київ зустрів хмарамий духотою, заторами на дорогах і запахом кави з вокзального автомату. 

Квартира-студія була маленька, але світла.

Великі вікна виходили на внутрішній двір, де цвіли ледь живі кусти бузку.

Власниця квартири була дуже добра, ми з нею одразу здружились. Я стояла на порозі, тримаючи валізу, усередені було неймовірно тихо, світло бежеві стіни, м'яка дерев'яна підлога, мінімалізм у кожній деталі. Ідеальна біла кухня. маленький круглий стіл, затишна ванна кімната і велике просторе двухспальне ліжко. 

я сіла навпроти валізи, розстібнула її і почала розкладати речі. Знайшла місце для зарядного, косметички, навушників. Все по-троху ставало на свої місця. У кімнаті ще залишилось багато порожнечі, але мене це не лякало. Я знала, що вона буде наповнюваись поступово. Моєю звичкою заварювати чай зранку. Я увімкнула чайник - звичний звук, трохи пару. Насипала чай у свою улюблену чашку, - ту саму, з дрібною тріщинкою збоку, і залила його окропом Тільки встигла зробити ковток, як телефон завібрував. Подивилась на екран - Даня.

" Ну от і перший  ", - подумала я з усмішкою.

--- Ну що, як ти там, освоїлась вже в столиці?:)

Я відраз уявила його: в біли кросівках із кавою в руці, десь на Поштовій чи у своєму улюблекому парку,

Даня вже наче понад 7 років живе в Києві. Ми з ним знайомі дуже даво, ще з тих часів.

--- Привіт! Та більш-менш:) Квартира класна, щойно чай заварила. Ще трохи дивно, що це все насправді відбувається, незвично. 

За декілька секунд прийшла відповідь:

---Якщо що -  я поруч. Покажу тобі найкращі кав'ярні;)

Я посміхнулась й опставила чашку на підвіконня, цей вечір став ще трохи теплішим.

--- Я ж сподіваюсь, що тапки вже біля входу поставила?

--- Чай заварений, речі розкладені, а тапки ще не купила, не дуйся))

Він відповів миттєво.

--- Це перше, що треба було зробити. Я тобі казав "переїзд - Це неофіційне відкритя тапочкового періоду життя" Тепер усе - ти доросла людина, чекай платіжки.

--- Слухай, не лякай мене, я ще навіть холодильник не відкривала, бо боюсь, що там тиша й темрява, як у душі після сесії.

--- Хаха, я в перший день свого переїзду їв мівіну і думав, що це кінець. А тепер у мене є навіть тостер! це прогрес.

--- Звучить як мета. Хочу тепер тостер. І, можливо кавоварку.

--- Але спочатку тапки.

--- хахаха, та зрозуміла я, зрозуміла)

--- Тапки - це база. Якщо серйозно, я радий, що ти вже тут. Якщо буде сумно, дзвони, якщо буде весело - теж дзвони)

Я  спокійно допила чай і вперше відчула за весь день, що не сама в цьому великому місті.

Наступного ж дня прокинулась десь об одинадцятій, надворі спека, а в мене чай, йогурт і відчуття, що я недостатньо корисна для цього світу. У квартирі тихо, всі речі вже розкладені, книжки прочитані і навіть квітка на підвікинні виглядає нудьгуючою. 

Я взяла терефон і відкрила додаток з оголошеннянми про роботу. Без особливої мети, просто цікаво.

Прокрутила кілька вакансій - офіціант, бариста, продавець, якийсь дивний адміністратор у квест-кімнату з шаленим графиком роботи. А потім: "Кур'єр на доставку піци. Вільний гафік, можна без досвіду."

Я зависла на кіька секунд. А чому б і ні?

Замість того, щоб стояти весь день за касою чи розливати каву, можна кататись містом із коробками піци, на свіжому повітрі, у русі, і пахне смачно. 

Я зробила ковток чаю і уявила себе в кепці, з великим жовтим термобоксом на плечах, як у фільмах. Відкрила анкету. Прізвище, номер телефону, вік. У полі "Коментар" написала : "Маю бажання не сидіти вдома, готова навчитися всьому." І натиснула "Відправити".

Я тільки домила підвіконня, коли екран телефона засвітився: «Мама». Усміхнулась і відповіла.

— Привіт, мам.
— О, ти вдома? Як ти? — у голосі мами було те знайоме тепло, від якого ставало трохи затишніше, навіть якщо за вікном чужий шум великого міста.

— Та нормально. Сьогодні вже другий день тут.
— Встигла щось подивитись? Як квартира?
— Квартира хороша. Сама ще не вірю, що вже тут. Потроху все розкладаю. Вчора все мила, шафи пересувала, книжки поставила, вже ніби більш по-домашньому стало.
— От і добре. А місто як? Не страшно?
— Та ні. Просто шумне. Все рухається. Люди йдуть кудись швидко, ніби весь час кудись запізнюються. Але мені це навіть подобається.

Я перевела погляд на вулицю — літні тіні дерев лягали на тротуари, а повз йшли люди з кавою, з пакетами, з навушниками.

— А їсти вариш щось? Чи як завжди — чай і йогурт? — пожартувала мама.
— Ну… поки що йогурт. І чай, так. Але вже зробила список продуктів. Завтра піду на базар. Тут один зовсім поряд.
— Головне — не забудь взяти щось нормальне. А не оці свої «авокадо» і «рисові хлібці».