Розділ 18. Втрачене таємне королівство

Поки Зоя перебувала за ґратами, світ за межами в’язниці продовжував своє безжальне існування. Ніхто не чекав, ніхто не зупинявся. Найбільше змінилося те, що було для неї найдорожчим — Global Investments Corporation (GIC).

Джеймс Боард, чоловік покійної Анни, діяв стрімко та холоднокровно. Звинувачення проти Зої та її ув’язнення дали йому привід заявити про «неефективність управління» та «загрозу для стабільності компанії». На засіданні ради акціонерів він виступив із палкою промовою.

— Пані та панове, — почав Джеймс, його голос був впевненим, а очі блищали холодним полиском. — GIC заслуговує на лідера, який забезпечить її безпеку та процвітання. Ми всі бачили, до чого призвело керівництво Зої Мюлле. Пора повернути компанію до рук тих, хто дійсно знає, як нею управляти.

Його слова зустріли схвальними кивками. Деякі акціонери, які ще недавно підтримували Зою, тепер мовчали, бо боялися за свої інтереси.

Через кілька днів Джеймс офіційно став новим президентом Global Investments Corporation. Його перший наказ — замінити ключових керівників і почати «чистку» від усіх, хто був лояльний до Зої.

Тим часом Зоя сиділа на вузькому ліжку у своїй камері, дивлячись у стелю. Вона вже втратила відчуття часу. Дні зливалися у сіру, безкінечну масу. Сумніви й страхи точили її душу.

— Як ти тут тримаєшся, принцесо? — знущально спитала Марина, лежачи на нижньому ліжку.

— Не твоя справа, — тихо відповіла Зоя, не відводячи очей від стелі.

Двері камери відчинилися, й охоронець зайшов із підносом. Він поклав їжу на стіл і, непомітно для інших, сунув маленький згорнутий клаптик паперу під пластиковий стакан. Його очі зустрілися з очима Зої на мить, і в них промайнуло щось схоже на співчуття.

— Їж, поки не охололо, — буркнув він і вийшов, грюкнувши дверима.

Зоя машинально потягнулася до стакана, і раптом помітила записку. Її серце затріпотіло. Вона обережно витягла папірець і розгорнула його.

На ньому було всього кілька слів, написаних знайомим почерком:

«Ти скоро вийдеш. Обіцяю. Твоя А.»

Зоя не могла повірити своїм очам. Вона перечитала слова кілька разів, а потім прошепотіла вголос:

— Ти скоро вийдеш. Обіцяю. Твоя А.

Її голос зірвався від емоцій. Сльози потекли по її щоках.

— А… Анна? — її губи тремтіли, руки стискали записку так сильно, що папір зім’явся. — Це неможливо… Ти мертва…

Марина підняла голову, глузливо хмикнула:

— Що там у тебе, принцесо? Привіт із того світу?

Зоя швидко сховала записку в кишеню і відвернулася. Її серце билося так сильно, що здавалося, воно ось-ось вискочить із грудей.

Як це можливо? Анна мертва. Але якщо це не вона, то хто? Хто цей «А»? І як ця людина змогла передати записку

Зоя сіла на ліжко, стискаючи записку в руках. У її голові проносилися думки, одна божевільніша за іншу. Але одне було ясно: хтось стежить за нею. Хтось намагається допомогти. І цей хтось, схоже, знає набагато більше, ніж вона.

— Я не здамся… — прошепотіла Зоя. — Якщо є хоч крихта надії, я боротимуся.

Уперше за багато тижнів у її очах спалахнув вогник рішучості. Вона більше не була самотня. Тепер у неї був шанс.

Хтось вірить у мене. І я знайду правду… Я повинна.

За холодними стінами в’язниці наближався новий етап боротьби — боротьби за свободу, за справедливість, за себе.