Розділ 16. Падіння в безодню

Після оголошення вироку світ для Зої затягнувся у темряву. Її одразу повезли до в’язниці. Машина з ґратами на вікнах мчала крізь ніч, і Зоя, в наручниках, дивилася у порожнечу. Відчай душив її, мов зашморг. Кожна клітина її тіла кричала про несправедливість.

«Це не може бути правдою... Це сон... Просто страшний сон...» — повторювала вона подумки, але холод металу на зап’ястях і гуркіт коліс нагадували, що це реальність.

Коли машина зупинилася біля масивних тюремних воріт, її охопив страх, такий сильний, що перехопило подих. Великі залізні двері відчинилися з гучним скрипом, немов привітання від самої безнадії.

Зоя вийшла з машини під наглядом двох охоронців. Свіже повітря пахло вологою і тліном. Сіра будівля в’язниці здіймалася перед нею, наче гігантський монстр із бетону й сталі. Високі стіни, колючий дріт, глухі вікна — все це давило на свідомість.

— Рухайся! — грубо наказав охоронець, штовхаючи її вперед.

Зоя ковтнула клубок у горлі й рушила крізь важкі двері у світ, з якого, здавалося, не було виходу.

Її провели коридорами, що тхнули старістю, потом і слізьми. В’язничні двері ляскали позаду, відрізаючи шлях до свободи. Її нове життя починалося тут — у місці, де надія була забороненим словом.

— Камера 125-А, — сказав охоронець, відкриваючи двері. — Ласкаво просимо додому.

Коли двері зі скрипом відчинилися, Зоя ступила на поріг і завмерла. Маленька камера, освітлена тусклою лампочкою, була завбільшки з комірчину. Брудні стіни, два двоповерхові ліжка, маленький стіл і унітаз у кутку — ось і все її «житло».

У камері було чотири жінки. Вони підняли очі й оцінююче оглянули новеньку. Атмосфера була напруженою, немов повітря можна було різати ножем.

— Ну привіт, лялечко, — хрипко сказала перша жінка, що сиділа на нижньому ліжку. Вона була кремезною, з коротким чорним волоссям і злісними очима. — Я Марина, тутешня господиня. Сиджу за крадіжку. І якщо тобі щось потрібно — будеш платити. Зрозуміла?

Зоя ледь помітно кивнула, намагаючись не показати страху.

— Ха, ще одна залякана дівчинка, — фиркнула друга жінка, худа й нервова, з сірими очима, що постійно бігали. — Я Таня, вбила свого чоловіка. Тому краще не діставай мене, ясно?

Третя жінка підняла голову з верхнього ліжка. Її обличчя було блідим, а очі — порожніми. Вона ледве помітно посміхнулася.

— Я — Віка, — сказала вона тихим голосом, від якого Зою пройняв холод. — Серійні вбивства. Іноді я думаю, що мене це все ще розважає.

Зоя відчула, як підкошуються коліна. Але найгірше було попереду.

Четверта жінка підійшла ближче, її обличчя було красивим, але жорстким, а в очах блищала хитрість.

— Мене звуть Олена, — промовила вона з удаваною люб’язністю. — Сиджу за шахрайство. Тут кожен сам за себе, зрозуміла, принцесо? І якщо думаєш, що ти тут найрозумніша — помиляєшся.

Зоя не відповіла. Вона відчувала, як страх і відчай знову затягують її у свої холодні обійми.

— Ну що, не представишся? — глузливо спитала Марина. — Або ти вважаєш, що ми тебе не гідні?

— Я… Зоя, — прошепотіла вона. — Я тут через помилку. Я не винна…

Камера вибухнула сміхом. Це був глухий, зловісний сміх, що нагадував крик ворона.

— Всі тут «не винні», — сказала Таня, зиркнувши на Зою. — Ти тут надовго, звикай.

Зоя сіла на своє ліжко, намагаючись не дивитися на сусідок. У голові шуміло, а серце боляче стукало в грудях. Її життя було розбите на уламки, і вона не знала, як зібрати його знову.

— Я повинна триматися… Заради Мілани… Заради правди… — подумала вона, стискаючи кулаки.

Але страх був настільки сильним, що кожен подих здавався подвигом.

— Готуйся, новенька, — сказала Марина, лягаючи на своє ліжко. — Тут немає друзів. І немає справедливості.

Зоя заплющила очі, намагаючись не плакати. Але сльози самі текли по щоках.

Це було справжнє дно. І вона не знала, чи зможе колись вибратися з цієї безодні.