Розділ 10. Жорстока розплата

Новина про те, що компанія NovaEdge Ventures випередила компанію Джеймса Боарда, Stellar Ventures (SV), сколихнула фінансовий світ. Це був приголомшливий поворот у їхньому давньому протистоянні. На всіх білбордах, у новинних сюжетах і ділових виданнях з’являлося ім’я нового переможця. Цей успіх був болючим ударом для Джеймса та його партнерів.

Але найгучніше обговорювали не Джеймса, а його праву руку — Артура Грейсона, стратега і безжального гравця на фінансовому полі. Високий, підтягнутий чоловік із холодними сірими очима та постійною зверхністю в голосі. Завжди у дорогих костюмах, з ідеальною зачіскою, він випромінював впевненість і владу. Однак за цією маскою ховався чоловік, готовий на все заради прибутку і контролю.

Тепер цей світ відвернувся від нього. Артур не підозрював, що ця поразка стане для нього фатальною…

Біль пронизав голову Артура, мов розпечений цвях. Він кліпнув очима, але перед ним була лише суцільна пітьма. Мішок на голові різко обмежував повітря, шкіра під ним спітніла, а паніка починала душити.

— Де я?.. — прохрипів він, намагаючись звільнитися. Його руки були прив’язані до спинки стільця. — Хто тут?!

Тиша відповідала глузливою байдужістю. Раптом крізь темряву пролунав голос — хрипкий, пронизаний безумством:

— Що, сопляк, загрався? Ти думав, що все тобі зійде з рук? — Голос розсміявся, але в сміху було щось моторошне, майже маразматичне.

Раптово мішок зірвали з його голови. Сліпуче світло вдарило в очі, і Артур зажмурився. Коли очі звикли, він побачив перед собою фігуру в чорному. Маска закривала обличчя, капелюх відкидав тінь на очі. Від цієї постаті війнуло смертю.

— Що… що тобі потрібно? — голос Артура тремтів від страху.

— Ти ж усіх задовбав, Артуре, — холодно промовив незнайомець, діставши з-за спини биту. — Занадто довго грав у свої ігри.

— Прошу… Не роби цього… Я… Я заплачу! — Артур почав благати, його голос зривався на високі ноти відчайдушного страху.

Таємнича постать не звертала уваги. Бита з усієї сили опустилася на праве коліно Артура.

ХРУСЬ!

— АААААААААААААААА! — Артур закричав так, що здавалося, його голос розриває повітря. Біль пронизав усе тіло, сльози виступили на очах.

— Це лише початок, — спокійно промовив незнайомець. — Ти думав, що можеш контролювати всіх? Ні, ти просто пішака для мого боса.

Артур затремтів. Його голос був слабким, майже дитячим:

— Хто твій бос? Прошу… Скажи мені…

У цей момент пролунав телефонний дзвінок. Незнайомець підніс слухавку до вуха. Артур почув холодний голос із телефону:

— Ну що, ти вже закінчив? Пам'ятай, жодних слідів.

— Добре, — відповів незнайомець і поклав слухавку.

Він підійшов до столу, взяв великий залізний цвях і молоток. Артур, побачивши це, затрусився ще сильніше.

— Ні… Ні, прошу… Не треба…

Незнайомець посміхнувся під маскою:

— Пізно, Артуре. Ти вже всіх дістав.

УДАР!

Цвях пронизав кістку лівої ноги, пробивши її наскрізь.

— ААААААААААААА! — крик Артура був несамовитим, з нього виривалися біль, страх і відчай. Його тіло вигиналося від болю, але мотузки тримали його міцно.

— Ще один! — незнайомець підняв молоток і забив другий цвях у праву ногу.

Артур кричав, благаючи про милосердя:

— Будь ласка… Не роби цього… Я все віддам…

Але відповіддю було лише зловісне:

— Ти нікому вже нічого не віддаси.

Незнайомець дістав сікатор. Лезо блиснуло в світлі лампи.

— Ні, ні… Будь ласка! — Артур плакав, як дитина, його обличчя скривилося від жаху.

Лезо різко клацнуло.

— АААААААА! — ще один несамовитий крик. Два пальці впали на підлогу, кров бризнула навколо.

Артур тремтів, його обличчя було мокрим від сліз і поту. Він підняв очі, повні відчаю:

— Будь ласка… не роби цього… Я прошу… Я жити хочу…

Незнайомець дістав пістолет і приставив його до чола Артура.

— Це наказ. Ти лише пішака.

— Ні… Ні… Прошу! — голос Артура зривався на благання.

Пуля пробила його голову. Крик завмер у горлі. Артур бездиханно опустився на стілець, його очі застигли від жаху.

Таємнича постать спокійно прибрала зброю, оглянула місце й мовив холодно:

— Все скінчено.

Темрява знову накрила кімнату.