Розділ 7. Тиск відповідальності

Зоя сиділа у своєму будинку, у невеликому кабінеті біля вікна. За останні шість місяців вона майже звикла до нової ролі керівника Global Investments Corporation (GIC). Але сьогодні щось було не так. Усі звіти, які вона переглядала, були суцільним розчаруванням.

— Нульовий прибуток, — тихо промовила вона, гортаючи фінансові документи. — За пів року… нічого.

Її обличчя спохмурніло. Вона відчувала, як на її плечах дедалі більше тисне вантаж відповідальності. Зоя почала переглядати потенційні проекти, які могли б витягнути компанію з цього болота. Але жоден із них не виглядав достатньо перспективним.

Раптом їй спало на думку:
«Адже я сама колись була проектним менеджером… Я ж розробляла власні проекти!»

Зоя підвелася і підійшла до полиці з документами. Вона вже майже дістала стару теку з власними ідеями, як раптом її телефон задзвонив. Від несподіванки вона ледь не впустила теку.

— Алло?

Голос секретаря був тривожним і стривоженим:
— Пані Зоя, у нас проблема. Терміново зібралося засідання акціонерів. Вони розлючені і хочуть негайно вас бачити.

— Засідання? Зараз? — у її голосі звучала паніка. — Що сталося?

— Прибутки падають, і вони хочуть почути пояснення. Більшість із них… налаштовані дуже агресивно.

Зоя відчула, як холодний піт виступив на лобі. Вона не знала, що робити, але розуміла, що відмовлятися від зустрічі не можна.

— Я вже їду.

Зоя швидко зібралася, схопила ключі від машини й вилетіла з дому. Її думки плуталися. Вона намагалася придумати, що сказати акціонерам, але страх паралізував мозок.

— Спокійно, Зоя… Ти впораєшся. Просто тримайся, — шепотіла вона сама собі, стискаючи кермо.

У залі засідань

Велика конференц-зала була заповнена людьми. Двадцять чотири інвестори сиділи за довгим столом. Дев’ятеро з них — ті, хто підтримував Зою — зустріли її стриманими поглядами. Решта дивилися на неї з відкритим презирством.

Коли Зоя увійшла, розмови стихли. Голова засідання, Артур Хейл, високий чоловік із сивиною на скронях і холодними очима, піднявся зі свого місця.

— Пані Мюлле, ви нарешті з’явилися. Чи не забагато честі — змушувати нас чекати?

— Вибачте за затримку, — тихо відповіла Зоя, намагаючись триматися впевнено.

Артур зневажливо хмикнув і сів.

— Сідайте, — сухо наказав він.

Зоя зайняла місце в кінці столу. Напруга була нестерпною. Першим заговорив Лоуренс Картрайт, кремезний чоловік із червоним обличчям і гордовитою усмішкою.

— Гаразд, пані Мюлле, поясніть нам, чому за шість місяців ми не отримали жодного прибутку? Ми вкладали гроші не для того, щоб дивитися на ваші невдалі спроби керувати компанією.

— Я… я розумію ваше обурення, — почала Зоя. — Але…

Її перервав Майкл Рід, худорлявий чоловік із проникливими очима.

— Ні, ви не розумієте! GIC — це не іграшка для початківців. І нам набридло чекати, поки ви навчитеся керувати.

— Дозвольте мені знайти вихід із ситуації, — Зоя намагалася говорити спокійно.

— Вихід? — саркастично перепитала Джоанна Вілсон, жінка середніх років із вишуканим виглядом. — Вибачте, але який вихід може знайти людина, яка навіть не має бізнес-освіти?

— Ви взагалі розумієте, що таке інвестиції? — додав Роберт Стенлі, піднімаючи підборіддя. — Здається, ви тут помилково. Місце в офісі такого рівня не для людей… вашого походження.

Зоя відчула, як у неї тремтять руки, але вона стиснула їх у кулаки під столом.

— Дайте мені три дні, — сказала вона, намагаючись стримати емоції.

— Три дні? — насмішкувато перепитав Артур. — І що ви зможете зробити за три дні? Чудо?

— Я знайду рішення. Я обіцяю, — Зоя подивилася прямо йому в очі.

— У вас немає ні досвіду, ні зв’язків, — зневажливо кинув Майкл. — Єдине, що у вас є, — це випадковий шанс, який вам подарувала ваша покійна подруга. Але цього недостатньо, щоб утримати таку компанію.

Дев’ятеро інвесторів, які підтримували Зою, мовчали, але їхні погляди висловлювали стурбованість. Один із них, Річард Хант, нарешті озвався:

— Давайте дамо їй шанс. Вона вже пройшла нелегкий шлях. Можливо, вона заслуговує на три дні.

— Три дні — це все, що у вас є, — холодно промовив Артур. — Якщо ви не покажете результатів, ми переглянемо ваше право на керівництво.

Зоя кивнула, ледве стримуючи сльози.

— Дякую. Я не підведу вас.

Вона підвелася і вийшла з зали, відчуваючи на собі десятки важких, зневажливих поглядів.

У ліфті Зоя глибоко вдихнула і стиснула кулаки.

— Три дні… Я повинна це зробити. Я повинна довести їм, що вони помиляються.

Її очі блищали від рішучості. Попереду була битва, і вона не збиралася здаватися.