Розділ 1. Нічна дорога

Анна обережно тримала руки на кермі, м’яко притискаючи педаль газу. Ніч була спокійною, лише рідкісні автомобілі зрідка проминали її авто на трасі. Софія сиділа на задньому сидінні, обіймаючи свій подарунок — великого плюшевого ведмедя, якого так довго хотіла.

— Мамо, а ти знала, що у ведмедів є домівки, як у білок? — несподівано запитала Софійка, дивлячись у вікно.

Анна усміхнулася і глянула в дзеркало заднього виду. Софія, як завжди, була сповнена цікавості.

— У ведмедів? Хм… Я думала, вони живуть у лісі просто під деревами.

— Ні, мамо, вони риють такі великі-без-великі ями! Там сплять взимку, — Софійка гордо кивнула, ніби вона тільки-но розповіла найбільший секрет світу.

— Ого, як цікаво! Хто тобі це розповів? — поцікавилася Анна, тримаючи погляд на дорозі.

— Тато казав. Він казав, що ведмеді ще й страшенно хроплять!

Анна засміялася:
— Ну, твій тато точно знає, як розповісти щось цікаве.

Раптом вона помітила вдалині, як на узбіччі зупинився автомобіль. Його фари світили просто їй у лоб, засліплюючи очі.

— Що це таке?.. — пробурмотіла Анна, натискаючи на гальма.

— Що сталося, мамо? — Софійка нахилилася вперед, намагаючись зазирнути між сидіннями.

— Все добре, сонечко. Просто хтось припаркувався дуже… дивно.

Анна звернула трохи вбік, оминаючи авто, і продовжила рух. Серце трохи прискорилося, але вона спробувала заспокоїти себе.

— Мамо, а ведмеді страшні? Вони можуть нас з’їсти? — запитала Софія, знову відволікаючи маму від думок.

— Ні, донечко, ведмеді не їдять людей. Вони просто великі і люблять спати.

— Як я, — тихенько засміялася Софійка, обіймаючи ведмедя.

Анна вже хотіла відповісти, як у дзеркалі заднього виду побачила те саме авто. Воно їхало за ними.

— Так… Чому він за нами?.. — Анна відчула, як по спині пробіг холод.

— Що сталося, мамо? — Софійка помітила, що голос мами став напруженим.

— Нічого, мила. Просто тримайся міцно, добре?

Авто позаду наблизилося. Його фари знову били прямо в дзеркало, засліплюючи. Анна відчула, як у грудях розливається паніка.

— Софійко, ти пристебнута?

— Так… А чому ми їдемо так швидко?

Анна не відповіла. Вона натиснула на газ, намагаючись відірватися. Машина позаду прискорилася, наздоганяючи їх.

— Мамо, вони граються? — запитала Софійка, не до кінця розуміючи, що відбувається.

— Ні, доню, вони просто… просто поспішають.

Гумові шини скреготали по асфальту, коли Анна різко повернула на інший шлях. Вона бачила, як авто позаду продовжує переслідування. Її серце билося в такт із шумом мотора.

— Мамо, я боюся!

— Все буде добре, крихітко. Ми зараз повернемо і доїдемо додому. Просто тримайся!

Фари переслідувачів наблизилися впритул. Анна зробила різкий маневр, і раптом перед нею виросла темна маса фури, яка несподівано виїхала на трасу.

— Тримайся, Софійко! — закричала Анна, різко повертаючи кермо.

Крик доньки заглушив пронизливий звук клаксона фури. Колеса їхнього автомобіля втратили зчеплення з дорогою, і машина різко пішла в занос…