Пошуки новизни

За ці віки навіть я, воїн, привчилася до мирного життя. Моє завдання – підтримувати порядок в місті – майже не займає часу. Недавно я почала сумувати. Життя у долині мирне й безжурне, але все надто звичне. Дні здаються довгими і пустими, їх хочеться заповнити чимось. Ось іду в бібліотеку. Кажуть, читати книжки, а не протоколи – ніби бачити сни наяву. Бувати в різних країнах, знати думки багатьох людей, не сходячи з місця. Цікаво, як це?

На вході в книгосховище треба заплатити розпискою: «Обіцяю принести нове життя в місто». Так, чогось нового нам не вистачає!

- Що мається на увазі? – питаю у Охоронців книжок. Бувалі книголюби знизують плечима: кожен повинен сам зрозуміти, що може бути новим життям.

Повертаюсь, розмірковуючи над завданням. Весь свій вік я вбивала людей, захищаючи народ. А тепер життя треба не забрати, а дати... Можливо, віддати своє життя за право знання? Або народити дитя, нову людину? Що ж, для мене це однаково – втративши дівоцтво, я стану смертною. А ще можна вийти з долини й привести сюди нового жителя...

За цими думками я не помічала, де йду. Десь сварилася пара. Його голос гримів ображеним дзвоном, її – бринів, наче насмішливий дощ у пустелі. Ось вона, жіноча доля... Спочатку – стати дружиною, коханою, матір’ю, а потім витрачати здоров’я на суперечки.

Зненацька з того коридору, де йшла сварка, вийшов чоловік. Власне, не чоловік, а Золотий – муж Білої, охоронець міста. Я опустила очі – не можна дивитися на голого Бога, особливо мені. Чим менше я знаю про тіло, тим більше проживу.

- Чого ти соромишся, дівчино? – питає Золотий.

- Бо я ледь не зайшла у заборонений коридор. Бо заважаю вам охороняти місто.

- О, ти не заважаєш. Ми вже давно не можемо бути разом. Стільки років прожити бік о бік нудно навіть Богам.

- Он як, - зронила я, - недарма я вибрала путь діви. Але хто охоронятиме місто?

- Поки сюди ніхто не знайшов дороги, - каже Золотий, і щоб підтримати розмову, додає - А чого ти опинилася тут, у забороненому коридорі? Пригоди любиш?

- Я шукала нове життя для права бачити сни наяву. Не уявляю, що це може бути... Може, людина з-за гір? Чи народження дитини, але для цього мені доведеться наважитися на смерть, адже я діва.

- Але ж ти і так смертна, тільки з подовженим життям. Ти не Богиня! – нагадує Золотий.

Панує мовчанка. Я думаю уже попрощатися чи попроситися за гори, аж тут Він каже:

- Новим життям може стати зміна твого єства. Ти така гарна! – захоплено каже Золотий, - Ти метка, ніби блискавка, соромлива, як гірська квітка, що тягнеться до сонця. Ти жадаєш життя, моя ж Біла – ніби застигла, не розуміє мене, прагне все зробити по правилам, закристалізувати, наче вічна мерзлота. Я хочу нового життя! Чи не станеш ти моєю коханою? Це найкращий вихід і для нас, і для міста. Ти не уявляєш, як зміниться твоя доля! Нове єство, нові враження, нові сили! Ти більше не будеш нудитися життям, адже станеш справді безсмертною, якій підвладний простір і час. Будь моєю Богинею!

Я вражено дивлюсь на голого Бога. Що Він рече, чи пак ... верзе? Це ж зрада! Ним самим і заборонена. Який Золотий тоді Бог, коли я чесніша за нього?!

Краще я залишуся смертною-безсмертною занудженою дівкою, ніж буду шукати нового життя у старій історії – чоловікові набридла жінка й захотілося коханки.

Поки ми дивимося одне на одного, коридор наповнюється голосами. Вибігає поблідла Біла, яка хоче щось сказати, та не може, лише кидається до чоловіка. Так вони і стоять перед навалою людей з-за гір.

Чужоземці заходять, ніби не помічаючи Охоронців. І чоловіки, і навіть жінки одягнені в химерний короткий одяг, тримають чорні коробочки, із яких раз у раз вилітають блискавки. Через хвилю перший з них, ніби не бачачи Святу Пару, йде прямо крізь бога, який блідне й розтає на очах.