Втеча Богів

Я – жриця Святої Пари, майже безсмертна. Моє дівоцтво – моя вічність, моє заняття - війна. Горе мені, я не виконала свого призначення: на країну напали завойовники. Бог і Богиня не можуть перемогти їх. Свята Пара може лише врятувати людей, заховавши їх у своєму домі.

- Скоріше! Треба рятуватися! – ледве приїхавши з поля бою, кричу я до людей, що зібралися на свято біля Долини Дубів, - забігайте у палац Богів. Вони врятують вас.

Лише деякі слухаються, більшість не вірить у можливу загрозу. Що ж робити?! Я майже заганяю їх у священний тунель.

- Хіба ви не боїтеся за своїх дітей? – питаю якусь родину, - скоріше у тунель, на нас напали!

Однією з останніх і я заходжу до Долини дубів – заповідного місця серед гір, до цього присвяченого Святій Парі. Як дивно – раніше тут були просто дубові гаї, а тепер – справжній різьблений палац, такий великий, що місця вистачить усім. Скелі перетворилися на башти, дерева на колони, відроги гір стали галереями. Луна гуляє цим до того незайманим місцем, що вітає смертних.

Щоб захистити нас, Боги будуть завжди вартувати біля входу в долину. Яскравий танець їх тіл нікого не впустить. Він – міцний, високий, золота шкіра грає на сонці, як у статуї. Вона – тендітна, сніжно-біла, лише червоні вуста палахкотять. Поки вони біля воріт, нічого боятися. Кожен, хто побачить кохання богів, помре на місці.

Люди потроху розселяються у дубових палатах. Нескінченні галереї, балкони, арки наповнює гомін людських голосів, який відлунюватиме довгі віки.