Розділ 1. Мішанець

Столиця Тигрему, Гліар-Мате, сьогодні була як завжди дуже жвава і бурхлива. Літо підходило до свого кінця, поступаючись пані Осені й це стало приводом для жителів спровадити теплу пору, вкладаючи в останні дні якнайбільше веселих і щасливих моментів. Столиця святкувала. Гліар-Мате відзначає кожен день літа як найвеличніше свято, але в останні дні святкування набуває колосальних розмірів. Вулиці столиці на останні п’ять днів заповнюються істотами з усіх куточків країни й, часто, навіть з сусідніх країн чи навіть з іншого материка. В цей синжур, місцевий п’ятиденний тиждень, місто палає від фестивальних ліхтарів, яскравих ярмаркових й сувенірних крамниць, концертів від колегій бардів, вистав великих і маленьких акторських труп. Кожний закуток міста мав свою розважальну програму, кожний робочий заклад мав свого запрошеного гостя чи якісь новинки в меню. Усюди, куди не поглянь: свято. І найбільше це помітно по блукаючим істотам, що кружляли містом: людям і даоріґттам*, що не знімали посмішок з облич, поки витрачали всі свої гроші на чергові дармовиси з національною символікою та купляли вкриті шоколадом ягоди, дари літа. Це було надважливе свято. Літо має закінчитися якнайяскравіше.

В цей день, за п’ять днів до кінця літа, потяг зі сполученням Хемонтор–Діфаєст–Гліар-Мате прибував до столиці. Це був маршрут, що привозив до столиці людей з припортового морського містечка Хемонтор, така собі Одеса, куди приїжджають влітку усі, кому не вистачало на відпочинок в Криму. Тому купе заполонили або туристи, що їхали додому з Хемонтора, або, навпаки, хемонторівці, що їхали в ролі туристів до Гліар-Мате на свята. Пасажири напередодні завершальних свят були дуже схвильовані і постійно балакали дорогою. З друзями, сім’єю, знайомими та незнайомцями. Всі, хто їхав відмічати кінець Літа завжди були трошки ближчими один до одного, аніж у звичайний сірий день, настільки відчувався цей дух урочистості. Проте, серед шумних і галасливих жителів Тигрему, приємних рожевощоких пані та панів, часто з парою крил за спиною, виділявся хлопчисько, що всі шість годин мовчки сидів біля вікна і вже десятий лист паперу складав в тендітну фігурку совеняти. Він був не місцевий, по ньому одразу видно: очі чорні та вузькі, одежа чуднувата, як у захмарних жителів**. Він був високий, але худий як стебло квітки, бліда шкіра, а волосся майже повністю білосніжне, тільки трошки проглядалась м’ята в кольорі. Він походив би на людину, якби не ніс яструб’ячої форми, не дивні пір’яні антени, що стирчали з його голови та пір'яний хвіст позаду. Не людина, але й не захмарний житель. Ні на цих, ні на тих не схожий.

Покруч. Мішанець. Напівкровка.

Його ім’я Ксалай Маєр. Це ім’я, як і сотні інших, мало тигремське походження і ніяк не дивувало. Таких Ксалаїв знайдеться сотня-дві. Фамілія також звичайна, хоча й рідкісна: мало кого відзначали в давнішні часи ознакою Хоробрості, аби це ставало прізвищем істоти. Та ім’я з зовнішністю зовсім не пов’язувались між собою. Як так вийшло, що хтось дозволив собі, благородній людині, родити дитину разом з.. тими, що живуть за хмарами? Дивно. Декому навіть огидно. Але не зважаючи на специфічність свого походження, Ксалай ніколи не був там, За Хмарами. Був батько, але його вже давним-давно немає. Через що Маєр, як істота, що все своє життя живе в королівстві Тигрем, ніяк інакше не може себе називати, окрім як громадянином саме цієї країни. Тут було усе його життя. І пройде ще стільки ж. Та чи готове бути прийняти серце королівства його твердження?

Маєр мав опинитися у Гліар-Мате сьогодні з однією метою, яка багато у кого виникала під різними формулюваннями: підкорити велике місто, стати його частиною. І як привід для цього став лист запечатаний вохровим сургучем з символом Корони Зорі, де сам король, якого тут кличуть Зірницею, Магралт Борт Грем привітав покруча з успішною здачею екзамену і видав рекомендацію для комісії на вступ юнака в найвидатніший і найвідоміших з університетів магії — Вважкаяр. Це було єдине, що допоможе затвердити майбутнього вника як студента, якщо все піде гладко. Мати казала, що навіть з листом де є підпис Корони можуть з’явитися проблеми й треба бути до цього готовим, але Ксалай мав спробувати. Це єдиний шанс залишитися в Гліар-Мате і мати майбутнє якомога далі від їхнього бідного села.

  Почувся гудок потягу. Він був пронизливий, аж закладало вуха. Ксалай здригнувся та зронив фігурку оригамі, що щойно закінчив. Совенятко сховалось десь під сидіннями, тому прийшлось лізти його діставати. Сусіди по купе вже потихеньку збирали свої речі, аби мати можливість швидко вийти з потягу, коли він спиниться, бо за вікном вже майорів вокзал. Дитина міських жителів з двома малими сріблястими крильцями вирішила допомогти Ксалаєві з пошуком і також почала ковзати по підлозі, вишукуючи паперову фігурку.

— Maya! Leviĝu de la planko, vi prenas la tutan malpuraĵon per viaj pantalonoj. (Майя! Нуж бо вставай з підлоги, чи ти хочеш увесь бруд зібрать своїми штанями?) — почулась незнайома донині говірка, що на ній, як виявляється, розмовляють в столиці. Це була лінга, так звана спільна мова всіх народів. Не зважаючи на те, що Ксалай знав дві різні мови (тутешню і сецанівську), лінга була йому невідома. Та перше, на що він подумав — іноземці. Але ж по їхнім крилам видно, що даоріґтти, а значить апріорі з Тигрему. В цей момент розуміння ситуації покинуло парубка і він просто вслухався.

— Panjo! Mi helpas la knabon, (Мамо, я допомагаю хлопчику,)— дівчинка дістала совенятко з-за кутка під сидінням і простягнула її парубку з м’ятними косами. — Atendu Ĝi estas via. (Ось, це твоє.)

— Пробачте.. — Ксалай визирнув з-під стола, на якому дотепер стояв кошик з фруктами попутників та один стакан води, який приніс мішанцю провідник за платню в три йкара. — А що то за мова, що ви на ній говорите? Ви не місцеві?

Крилата пані допомогла донечці піднятися і всістися, дуже ретельно стежачи за тим, як її сусід по купе підіймається знов на своє місце з брудної занедбаної підлоги потяга. Вона була чимось здивована, проте щось заважало їй виражати будь-які емоції, окрім сердитості. Можливо, це були манери.