Марк

Скільки років би не пройшло, у деяких переходах і досі стояли вінки. Подерті тваринами, людьми, погодою, що досі розливалася брудною калюжною багнюкою у рясні весняні дощі. Уже не курилися лампадки, але досі не розсіялися скорботні духи. Набожні старі люди хрестилися, хто потай плювався. Марк намагався минати такі місця із заплющеними очима. Вечір опускався на верхівки будинків. З вікна на те було б гарно дивитися, попиваючи чай із печивом, поки з дядькового телефону гуділи новини. Але вони не в дома. І дядько тягнув його із собою на останнє замовлення.

Той, власне, не був йому дядьком. Та й родичем не був, хоча за документами Марк мав би його називати батьком. Тітку хотілося іноді назвати мамою. А тут не склалося якось – що дядько не дуже мав хист до батьківської справи, що й хлопчина не дуже звик до тактильності, навіть духовної. Тітка розповідала казки, хоч то був насправді переклад старих супергеройських фільмів. Але Маркові подобалося слухати її голос, коли вони сиділи на кухні й чистили картоплю. Дядько займався своїми справами, але звук новин на телефоні ледь жеврів, а очі, що ніби читали підписи до сюжетів, застигали на місці й вуха повзли вгору, коли тітка жартома плуталася в іменах. Вона завжди рятувала Марка від поганих снів, вмикала світло, коли він бачив забагато. І навіть насмілювалася обійняти хлопчину, поки він не перестане труситися.

Коли її раптово не стало, вуха дядька перестали підійматися, навіть коли він солодко потягувався після суботнього сну. Та й потягуватися він перестав. Іноді розгинав спину, що сумно хрускотіла, і повертався до новин чи роботи.

Дядько не вмів розповідати історії і не вмів заспокоювати Марка, тому перетяг його ліжко до власної спальні і не вимикав новин, щоб під бубоніння засиналося спокійніше, а світло не згасало. То мало рятувало хлопчика, проте роздратований чоловік менше думав про сумне. Йому довелося брати малого із собою на роботу. Знайшлися теми поодиноких речень.

Тепер Марк знав, як живуть люди, просто кинувши оком на будинок. Деякі вікна не знали досі пластику, пускаючи в дерев’яні щілини холод, що не спинить поролон чи скотч. Чорна гниль проїдала складений брухт на балконах. Жодної романтики зі старими дитячими санчатами. Там добрим дитинством і не пахло. Там тхнуло облупленою фарбою, під якою шмигали таргани, лишаючи послід між шпалерами під мікрохвильовками, у дальніх кутках шаф із посудом. Їх відмовлялися жерти павуки, благородно ховаючись по під стелями, куди не піднімали очі схилені життям квартиранти. Вони самі шмигали тарганами по місту, збираючи брухт, болячки, котів, що грілися бодай об якісь немиті ноги, тільки б не бути з’їденими й почавленими.

У під’їзді очікувано тхнуло і блимало світло. Іржа поїла перила, сміттєпроводи, ліфт. Той гремів ґратованим залізом, а крізь дірки у підлозі зубато дражнило світло в кінці тунелю. Марк закрив очі, борючись із тісною задухою, що ніби мало очі й обриси, ближче стаючи до дядька. Той клав йому руку на плече.

Підлогою, встеленою шматками лінолеуму, вони вийшли до квартири. Дзвінок дверей сиреною прокотився поверхом. Десь заплакала дитина, десь загавкав пес, десь загуділи люди, що досі не могли звикнути до чужої гучності. Двері відчинилися. Вайнуло сигаретним димом.

– А, ремонтник. Заходь.

Лампа ледь освітлювала робочу поверхню. Техніка крехтіла і чхала в руках дядька, відригуючи тарганячий послід, волосся й інший десятилітній бруд нескінчених квартирантів з їхнім вічним «То до мене так було».

Тіні ставали глибшими і формувалися в конкретні форми, що блимали власними очима, коли боковим зором вихоплював їх поміж стін. Робота ніяк не завершувалася. Ліхтарі запалилися на зло Маркові, нагадуючи, що втекти попід сонцем їм не вдасться. На своєму стільчику він підсувався ближче до дядька, дивлячись, як працюють брудні руки і хмуряться кудлаті брови.

– Закінчив.

– А, вже? Давайте перевірю.

Сигаретний попіл сипнувся там, де чоловік так старанно намагався повернути до життя металеву машину. Крутилися ручки, клацалися кнопки, дуже довго рахувалися гроші. І тільки копійка в копійку, бо часи нині не певні.

– А може, знижку?

На моменті питальної інтонації, дядько забрав свої чесно відраховані, взяв Марка за плече і потягнув подалі від диму, що звивався мотузкою навколо свого хазяїна і кудись вгору до творця.

Світло блимало і тут. Тіні танцювали в такт, а ліфт гудів, наче йому за цілий день хотілося розповісти, що там між пеклом і раєм каталося у його нутрощах. Гряцнуло залізо, відкриваючи обійми до нових пасажирів в один кінець.

Марк закляк. Подерті, спалені, обклеєні непотребом стіни були освітлені лише з одного боку. З іншого світилися кнопки. Лише дві вціліли й дивилися червоними кільцями, а графіті формували скелет у химерних плетивах матючні від стелі до підлоги. Почвара ледве дихала, вирячившись на Марка і чекаючи, поки він увійде, поки на потрісканому дзеркалі замість переляканого обличчя буде потилиця, на якій пальцями липкого протягу заплететься страх.

Хлопчина відступив крок. Очі не могли відірватися від червоних там у глибині. Дядько щось питався, та його голос не заспокоював, не розповідав історій, бо ж не запам’ятався десь там на підсвідомості рятівною пігулкою.

Марк різко повернув до дверей на сходи. Тяжко заскреготавши, вони впустили його на безвіконний майданчик, злякавши голубів, що тремтячою хмарою посунули на інші поверхи. Він біг униз, як робив це сотні і тисячі разів із дитбудинку, від інших названих батьків, поліції, допоки не дозволив себе тремтячого обіймати тітці.