«Чорно-біле кіно». Нотатки про майбутнє юриспруденції нової держави

Багатобарвність або велика кількість відтінків не завжди добре. Чомусь навіть старі чорно-білі фото чи фільми і зараз цінуються як творчі шедеври. До цього часу митці, які дійсно розуміють, що у монохромних координатах вони можуть висловитися влучніше, вдаліше, достовірніше, намагаються зробити це саме у чорно-білих кольорах.

Те ж саме буває у певних важливих сферах суспільного життя. Мова зараз піде про юриспруденцію у її широкому, загально-суспільному тлумаченні. Яка включає у себе найширший перелік змістів цього терміну, як от:

1. Науку про державу і право, яка вивчає правове регулювання і висуває правові ідеї прогресивних змін та засоби регулювання механізмів співіснування у суспільстві.
2. Сукупність знань про саму державу, управління нею і власне правничу діяльність, що дають підстави для професійного заняття юридичною діяльністю.
3. Практичне застосування юридичних знань та юридичних дій у реальному житті суспільства.

Але реальна юриспруденція є багатобарвною з розмаїттям півтонів лише для двох перших пунктів вище наведеного переліку. А для третього вона дивним чином має перетворюватися у «чорно-білу» реальність, у якій практичне застосування масиву юридичних знань, правил та кодексів неминуче переходить у безкомпромісну дійсність, що наче під мікроскопом збільшує та уточнює її вимір і потребує вивірених і точних, але рішучих дій, наче рух загостреного скальпеля хірурга.

Так само у деяких відомих фільмах несподівано для глядача кольорова картинка на екрані раптово перетворюється на чорно-білу. І цю нову екранну реальність одразу ж відчуваєш як оголену деталізовану дійсність, що різко змінює твої відчуття та вимагає від тебе зовсім іншого ставлення до подій, що відбуваються.

Не будемо зараз концентруватися на перших двох позиціях переліку. Бо детальне обговорення цих питань займе величезний обсяг місця і часу. Просто припустимо, що за замовчуванням вони вже визначені і вивірені у державі саме так, як цього потребує суспільство оновленої країни.

Зараз більш важливим буде розглянути юридичну практику з застосуванням усіх напрацьованих рекомендацій у вигляді законів та практичних дій з їх втілення у реальне життя. Тобто, нам треба поринути у чорно-білу реальність. Яка без півтонів, без самовільних компромісів. Але, перш за усе, визначимо та розподілимо сфери діяльності і напрями для застосування.

Отже, перша сфера – це судочинство. Ніби усе просто. Маєш закон – суди по закону. Але чомусь у багатьох випадках суддями приймаються зовсім неправосудні рішення, які або спираються на прямі недоліки законів, або можливості неоднозначного тлумачення законодавчих норм, або ж на відверте нехтування буквою закону з майже не прихованими корисними намірами.

Чому виникають можливості для застосування подібних «методів» у процесі відправлення судочинства? Чому немає одного-єдиного варіанту тлумачення певних обставин будь якої події, її неупередженої оцінки та однозначного справедливого судового рішення? Яке навіть за великим бажанням, не можна було б назвати неправосудним.

Відповідь не буде простою. Ми розподілимо її на дві частини. Перша частина – закони хтось пише. Друга – по цих законах судять. І судять не комп’ютери чи роботи, а живі люди. З усіма своїми чеснотами та недоліками. Але чому саме вони судять? Як вони взагалі туди потрапили, щоб вершити людські долі?

І ось тут ми зіткнемося з однією єдиною особливістю людської натури, яка обов’язково має бути, але як правило, зовсім відсутня у представників усіх перерахованих нами фахових категорій.

Світовому кінематографу, думаю не випадково, вдалося доволі метафорично висвітлити її, але чомусь не у людей, а у кіборгів i тільки у фантастичних фільмах. Таких, як «Робокоп» чи «Суддя Дредд».

Згадаємо, хто бачив самих героїв та їх дії. Вони — абсолютно безкомпромісні істоти з точно запрограмованим в них банком достатніх професійних знань, який вмикається в їх мозоку лише при настанні конкретних обставин. Аналізуючи скоєне, вони ідеально екстраполюють обставини випадку, що стався, на їх оцінку, яка базується лише на «запрограмованому» знанні того фрагменту законодавства, який саме потрібно застосувати для винесення вірного вердикту. І потім зробити необхідні безкомпромісні дії для його успішного виконання. Звичайно, у стилі найкращих голівудських кліше.

Коли ти бачиш таке, хоча і усвідомлюєш, що це робить кібернетичний організм, який по іншому не може і що усе це – фантастика, мимоволі виникає відчуття захоплення разом із задоволенням від швидкості, розумності та ефективності оцінки обставин, блискавичної реакції та вірності прийнятого рішення вкупі з подальшими рішучими діями. Разом з вірою і упевненістю в однозначності застосованої законодавчої норми і, як результат, досягненням вкрай важливої справедливості.

Більшість читачів скривиться: ця істота за своєю суттю ­– комп‘ютер! А від людини хіба можна таке вимагати? І от той, хто скривився, вже підсвідомо допустив помилку людського рішення як можливу. Або ще гірше — як можливість злого умислу.

Але як не дивно це буде чути, науковці серйозно працюють над застосуванням штучного інтелекту у процесі судочинства. Причому, зовсім не на допоміжних ролях, а у якості судді, що виносить вердикт. Поки що під методологічним контролем колегій юристів і  тільки на дорадчому рівні.

Приклад склала російська компанія «Мегафон», яка на VIII Петербургському міжнародному юридичному форумі представила судового робота. Причому, випустила його у реальний судовий спір у якості судді. А його опонентами виступили досвідчені фахівці з юриспруденції.